Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— Це безнадійно, громадянине слідчий. Коли я був ще на свободі, мені було сказано, що не можна ознайомити мене з матеріалами звинувачення, доки не буду заарештований. Тепер я заарештований. Уже два місяці, як я під слідством. Був уже на трьох очних ставках. Але ж і досі мені не представлено жодного доказу моєї провини.

Ради Бога, що я зробив? Покажіть мені ваш матеріал.

— Це ми зробимо. Але я хочу дати вам ще один шанс. Якщо зізнаєтеся ще до того, як ми притиснемо вас до стіни, до того, як ми доведемо вашу провину через зізнання інших та через очні ставки зі свідками — ви поліпшите свою долю. Ось маєте папір та олівець.

Ідіть до своєї камери й напишіть на ім’я начальника Харківського ДПУ визнання своєї вини в подробицях. Якщо зробите це сьогодні, якщо завтра вранці я матиму його в руках, то у вас з’явиться шанс не лише вийти на волю, а й здобути більш високе становище, ніж ви можете очікувати. Ви людина талановита і можете посісти високе місце в радянській системі. Але за однієї єдиної умови, — що будете з нами щиро співпрацювати.

Я знову хотів сказати: «Мені нема чого повідомляти, отож нічого писати я не буду». Але не сказав. До кабінету зайшов конвоїр. Рєзніков подав йому папір та олівець й звелів мене відвести.

Наступного дня я використав той папір для написання великого подання до військового прокурора, в якому описав свою революційну біографію і намагався показати, якими безпідставними й незаслуженими були нападки на мене. Ввечері я пішов до Рєзнікова, маючи при собі папери.

— Чи написали визнання?

— Ні, я написав протест до прокурора проти методів слідства.

Резніков вирвав папір з моїх рук. Пробіг його очима й негайно подер. Блідий від гніву, він кричав на мене:

— Захотілося карцеру? Чи не думаєте ви, що ми будемо спілкуватися з вами в оксамитових рукавичках тільки тому, що ви іноземець? Прийде гірке розчарування. Знайдемо управу й на закордонних шпигунів. У нашій країні дійсними є лише радянські закони.

— Я звернувся до прокурора з питань дотримування саме цих законів у моїй справі.

Рєзніков схопив зі столу револьвер, підскочив до мене одним стрибком і затряс дулом прямо перед моїми очима. З його уст полинув потік брудної лайки, яку я просто не в змозі повторити. Зробив рух, ніби хотів схопити мене за горло. Але в останню хвилину стримався.

— Звинувачуваний, ви продовжуєте стверджувати, що невинуваті й не являєтесь бухарінцем?

— Так, стверджую.

— Тоді слухайте.

Він розгорнув папери й почав читати зізнання мого приятеля Рудольфа Андерса.

«…Познайомився я Олександром Вайсбергом у Берліні завдяки Каролу Франку, одному з лідерів німецької правої опозиції. У Радянському Союзі Вайсберг часто вів зі мною політичні розмови. Критикував політику уряду стосовно колективізації й регулювання обігу предметів першої необхідності. Виступав за цілковите скасування регулювання, тобто за поворот до вільного ринку ще в 1932 році. З своїх із ним розмов я мав враження, що він закінчений бухарінець. У всіх фундаментальних політичних проблемах він поділяє антипартійні й антирадянські погляди Миколи Івановича Бухаріна і намагався мене схилити до того ж. З усіх цих питань виступав проти політики партії та уряду. Я переконаний, що він керував антипартійною бухарінською групою в Українському фізико-технічному інституті…» — Звинувачений, чи вам цього досить? Чи маю читати далі?

— Прочитаю сам. Але я не можу повірити, щоб Андерс міг щось подібне написати.

Він перегорнув у мене перед очима протокол. Не було ніякого сумніву, що під ним стояв підпис мого приятеля Андерса.

— Олександре Семеновичу, даю вам ще один шанс. Я показав вам лише незначну частку наших матеріалів стосовно вас. Беріть папір та олівець, ідіть до своєї камери та пишіть усе те, в чому маєте зізнатись.

Зізнання мого приятеля Андерса вразили мене настільки, що спочатку я не міг на них реагувати. Механічно взяв папір і пішов за солдатом.

Прийшовши до камери, я сів на ліжко й тяжко замислився. Мене огорнув великий неспокій, я не міг зосередитись. Так просидів без руху майже годину. Нарешті, відчинилася «кормушка» і наглядач уважно подивився на мене. Це був перший випадок, коли він сказав більше, ніж звичайно:

— Вам недобре?

— Навіщо питаєте?

— Спостерігаю за вами час від часу протягом двох останніх годин. Сидите весь час в одній і тій же позі й не рухаєтесь. Може, хочете трохи брому?

Його доброзичливість повернула мене до дійсності. Я випив брому. Пізніше я довідався, що то Рєзніков дав йому вказівку, аби спеціально за мною наглядав і доповідав йому.

Через годину було принесено суп. Я поставив його на столику, а сам продовжував думати. Що діється? І коли це все скінчиться?

Отже, попереднє слідство показало, що важливих звинувачень проти мене немає. Я ніколи не належав до опозиції і ніколи не був троцькістом. Вступив до австрійської партії ще до закінчення конфлікту з Троцьким. Я прийшов із соціал-демократії. Троцькізм на той час був ультралівим ухилом у комуністичному робітничому русі, і я йому не симпатизував. Був переконаний, що в Середній та Західній Європі соціалізм зможе перемогти лише за умови подолання фатального розколу в лавах робітничого руху. Це вимагало поєднання соціал-демократії з революційною робітничою ідеологією, а також тіснішого союзу робітничих комуністичних та соціалістичних партій Європи. Я поважав Троцького як блискучого публіциста