Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
З нашої свідомості витравили події 1931–1933 років. Ці події трактувалися як нещастя, подібне до стихійного лиха. Ми ніколи не могли подумати, що Сталін свідомо послав на голодну смерть мільйони. Хотів швидкої колективізації і не передбачив можливих наслідків. Хотів перемоги революції в Німеччині й не зміг передбачити перемоги фашизму. Відступив занадто пізно, але ж відступив.
Голод на селі він обминув на звітних зборах 1933 року. Тріумфальний похід фашизму по Європі, здавалось, буде затриманий повстанням народного фронту у Франції та Іспанії. Здавалось, що партія йде своєю власною дорогою. Колишні опозиціонери вже не намірялись підіймати колишні суперечки. Кинулися у вир великої творчої праці. Сприйняли самодержавство Сталіна як необхідне зло. Сподівалися лише, що разом із господарським розвитком країни в міру зростання багатства й добробуту Сталін сам поступово ліквідує свій деспотизм і поверне до демократії, принаймні в партії.
У країні не було ніякої опозиції, у усякому разі — організованої.
Жевріла лише глибоко прихована надія про повернення до свободи.
Всі намагалися триматися подалі від усякої політики та концентрували всю свою енергію на розв’язанні господарських завдань.
Навіщо диктатор наказав в середині 1936 року заарештувати сотні тисяч? Навіщо він зрадив революцію, понищив старих революціонерів у великих процесах? Яка небезпека загрожувала йому після перемоги на селі? Я не міг знайти відповіді на ці питання.
Однак, не ці загальні питання непокоїли мене зараз. Я відчував смертельну небезпеку для самого себе. Я все більше починав розуміти, що НКВС хоче мене знищити як опозиціонера, а не як закордонного агента. Доки мені приписували троцькізм, моя справа мала вигляд зовсім невинний. Ідеям Бухаріна я, справді, симпатизував.
Якщо вони дійсно вчиняють суд над ідеями, то моя справа може повернути на гірше.
Наступного разу мене було розбуджено опівночі й спроваджено до Рєзнікова. Перед ним лежав аркуш паперу:
— Сьогодні вже будемо писати, Олександре Семеновичу. Коли вступили до організації?
Я вирішив прикинутися дуриком.
— До Комуністичної партії Австрії я вступив 1 травня 1927 року. Але вже два роки перед тим під керівництвом Комуністичної партії проводив фракційну роботу в соціал-демократичному рухові.
— Іди до чорта зі своєю Австрійською комуністичною партією!
Нас не цікавить, як ти маскувався. Ми хочемо знати, хто тебе завербував до нелегальної контрреволюційної бухарінської організації.
Я мовчав.
— Будеш говорити?
Він почав лаятись. Я прислухався в піввуха. Нарешті він скінчив лайку й запитав:
— Звинувачуваний Вайсберг, ви маєте намір саботувати слідство? Відмовляєтесь від зізнань?
— Я не відмовляюсь від зізнань, але вже десять разів відповідав вам на одне й те саме питання, і це було внесено до протоколу. Я ніколи не був членом жодної контрреволюційної організації.
— Вайсберг, учора ми влаштували вам екзамен. Була то, однак, лише невелика частина зібраного проти вас матеріалу, що знаходиться в цих протоколах. Якщо ми сьогодні скінчимо слідство й покажемо той матеріал воєнному судові, то не пізніше, як через місяць ви вже станете покійником. Бо немає в Радянському Союзі такого військового трибуналу, який би на підставі цього матеріалу виніс вам вирок, відмінний від розстрілу.
— Тоді чому не кінчаєте слідство?
— Бо хочемо знати все.
— Вам і так відомо все.
— Ми знаємо багато, але ти знаєш більше. Ми знаємо дев’яносто відсотків твоїх злочинів, а ти знаєш все. Ми не випустимо тебе доти, доки не довідаємося про ті десять відсотків, що залишились.
— Повідомте мене, нарешті, конкретно, про те, що знаєте. Може, мені вдасться вас переконати, що все це є помилкою або наклепом.
— Нічого ми не будемо повідомляти. Тут ти звинувачений, ти й мусиш відповідати. Наші методи відрізняються від тих, що застосовуються в капіталістичних країнах. Оскільки ми ще не знаємо всього, то всього й не кажемо, а вимагаємо від тебе повного зізнання.
Якщо у своєму зізнанні ти повідомиш нас про дев’яносто відсотків відомих нам фактів, і ми побачимо, що ти склав зброю, тільки тоді зможеш розраховувати на нашу допомогу.
— У такому разі я не вірю, що моє слідство колись скінчиться, бо мені нема чого казати.
— Ти зрікаєшся навіть розмов з Андерсом?
— Ні, але з тих розмов зовсім не випливає, що я контрреволюціонер. Дійсно, я критикував у нашій розмові розподіл продуктів харчування та предметів першої необхідности. Але ж уряд потім сам скасував той розподіл. Я не можу зрозуміти, навіщо розглядати мою критику як державну зраду чи контрреволюцію.
— Ідеї, що слугували підставою твоєї критики, походили з арсеналу бухарінської контрреволюційної опозиції. Ти їх не видумав.
Ти їх почув від своїх товаришів по організації. Ті ідеї для нас є те ж саме, що дим на горизонті в пустелі для мандрівника, який вказує на наявність людських осель. Прояв контрреволюційних ідей свідчить про наявність контрреволюційної організації. Випадковостей тут не буває.
— Я все менше розумію, куди ви хилите. Спочатку запевняли мене, що я є щось на кшталт закордонного агента, шпигуна ворожої держави. Тепер я маю бути опозиціонером. А чого ви хочете насправді?
— Тільки дурень не може зрозуміти цього зв’язку. Чи слідкував за процесами?