Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— Громадянине слідчий, я ніколи такого не говорив.

— Що ж ви, насправді, говорили? — запитав Полевецький. — Який був зміст ваших контрреволюційних розмов зі свідком Комаровим?

— Я маю дуже добру пам’ять. Я мав із Комаровим на цю тему дві розмови, але жодна з них не мала ані сліду контрреволюції. Перший раз ми розмовляли через тиждень після вбивства Кірова. Ми були в машині й їхали на будівельний майданчик. Коли проїжджали мимо Холодногірської в’язниці, Комаров скерував розмову на замах. У пресі якраз з’явилося офіційне повідомлення, що вбивцями були білогвардійці. Я сказав: «Справа незрозуміла. Я не розумію, яким чином у розладнаних лавах білогвардійців могли знайтися люди, здатні ризикувати своїм життям. Я можу зрозуміти революційний тероризм перших народників, нігілістів і соціал-революціонерів, які замахами боролись проти царського самодержавства. Вони почували себе представниками класу, що йде вгору, вірили в героїзм своєї справи. Але ж білогвардійці, ці останні недобиті рештки згаслого світу, чи могли вони вірити у своє воскресіння? Як же міг знайтися між ними чоловік, який пожертвував би собою заради безнадійної справи?» Комаров мені на це відповів:

«Мабуть, і серед них є ідеалісти, що вірять у перемогу своїх ідей».

— Чи це підтверджуєте? — звернувся Полевецький до Комарова.

— Ні, не підтверджую, — відповів Комаров.

Він поглянув на мене з розпачем в очах. Я відчув його страх, бо я міг би розповісти дуже багато такого, що могло б його скомпрометувати. На мить я замислився. Чи повинен я його помилувати?

Певно, що лише під примусом зробив він компрометуючі мене заяви, але чому він зламався? Можливо, ДПУ погрожувало йому арештом? Весь інститут бачив, що ми — друзі. Після мого усунення з посади керівника будови саме він став моїм наступником. Він ніс також за мене відповідальність. То було дивом, що його не заарештували відразу за мною. Можливо, саме ця свобода й була ціною його зізнань? Я вирішив ні в чому його не звинувачувати.

— Я не можу пам’ятати кожне слово, адже після розмови минуло більше двох років. Натомість пам’ятаю кожне слово в іншій розмові, на яку спирається тут Комаров, і яка відбулася відразу після процесу Зінов’єва, тобто менше шести місяців тому.

— Звинувачений, викладіть докладно її зміст.

— Я сказав: «Не йму віри, щоб троцькісти так низько впали. Були вони раніше марксистами і, як марксисти, не визнавати індивідуального терору, а тепер самі організовують замах на керівництво партії та уряду. Що це за деградація?» Тобто, мої слова були осудом тероризму, а не критикою процесу.

— Свідок Комаров, ви підтверджуєте те, що підписали?

— Так, підтверджую.

— Але ж Петю, як ти можеш!? Пригадай, що я насправді казав.

Це ж було так недавно!

Я намагався відновити всі подробиці розмови та обставини, за яких вона відбулася. Свої власні репліки я пригадав повністю, а відповіді Комарова обминув. Якщо навіть розмова не мала явно контрреволюційного змісту, то деякі формулювання були такими, що член партії в ранзі Комарова не повинен був їх вживати. Я намагався натякнути на це Комарову, однак він не хотів, або не міг відмовитись від своїх свідчень.

— Вайсберг сказав те, що я підписав. Сенс його слів був для мене цілковито ясний.

— Досить. — Полевецький закінчив розмову. — Громадянине Комаров, підпишіть цей протокол.

— Петю, ти підпишеш свій власний вирок — звернувся я до нього. — Ти з відкритими очима йдеш до своєї біди.

— Мовчати, Вайсберг! Очна ставка закінчена.

Я підписав протокол й був спроваджений. Через два місяці після того допиту Комарова було заарештовано. Слідчий мав з ним дуже мало клопоту. З власної волі, без загрози арешту з боку слідчого, він зізнався, що слухав контрреволюційні розмови троцькіста Вайсберга й не повідомив про те НКВС. Цього було досить для арешту та вироку. Але звинувачення проти нього цим не обмежились.

Повернувшись до камери, я думав про Комарова. Був він дуже розумний. Хоч і був пролетарського походження, мав вигляд скоріше студента з революційних кіл народників. Він зробив партійну кар’єру. Працювати почав на шахті Донецького басейну, вступив до комсомолу, був посланий до робітничого університету, потім до вищого навчального закладу, вступив до партії, врешті, отримав відрядження до наукового інституту й призначення на керівну посаду.

Мав досить політичного досвіду, щоб орієнтуватися, а натомість поводив себе так ганебно. Я міг зрозуміти й пробачити йому те, що під першим враженням від мого арешту він хотів від мене відхреститись, і це було схоже на те, як вели себе щодо мене колеги на зборах партійного осередку та профспілкових зборів інституту. Людина, заарештована НКВС, була для радянських людей контрреволюціонером, ворогом народу. А я, до того ж, ще був закордонним агентом.

Усі мусили встати з місць і кинути в неї каменем; у першу чергу це повинні були зробити близькі люди. Напевно, Комаров вчинив так само, як і інші. Але я не міг зрозуміти, навіщо цей досвідчений комуніст підписав протокол, що спотворював мої висловлювання так, що вони набирали ворожого для партії змісту. Ті висловлювання мали місце за шість місяців до мого арешту й були вони цілком невинними. Комаров цим знехтував і вчинив згідно із завданням ДПУ, яке вимагало матеріалу проти мене. Але ж тим самим він дав матеріал проти себе. Якщо мої висловлювання мали такий зміст, якого надав їм Комаров, то його святим обов’язком було негайно скласти донос у ДПУ. Але він цього не зробив. Він і надалі залишався моїм відданим приятелем, завжди