Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— Говоріть.

— Дійсно, ми поїхали того недільного дня на прогулянку з кількома приятелями — зарубіжними фізиками. Попросили зупинити авто. Сам я залишився в машині. Жінки ж пішли полем збирати квіти й наблизились до гаю. Тут з’явився вартовий і звернув їхню увагу на те, що вхід до гаю заборонено. Після цього вони повернулися, ми сіли в авто й поїхали. Оце, власне, й усе.

— Чи мали ви з собою фотоапарата?

— Ні, не мав. Можливо, мав хтось із моїх приятелів, я не пам’ятаю.

— Ви заперечуєте, що фотографували об’єкти військового призначення?

— Заперечую. Я взагалі нічого не фотографував, а про те, що там було закрите летовище, я довідався вперше зараз із свідчень Ярового. Якщо він так докладно поінформований, то я гадаю, громадянине слідчий, вам слід би було з’ясувати, звідки у свідка Ярового такий інтерес до військових об’єктів.

Полевецький зірвався з місця й почервонівши від гніву зарепетував:

— Що ви собі дозволяєте? Я тут слідчий чи ви? Хочете нас навчити, як маємо робити нашу справу? Ви й досі не зрозуміли свого становища! Вранці вже переконаєтесь, що гра ваша скінчена.

Я не дав себе залякати й перехресними запитаннями, хотів виявити протиріччя у свідченнях Ярового. Коли Полевецький це спостеріг, він заборонив мені задавати питання. Я запротестував проти того й зажадав, щоб мені в інтересах правди було дозволено звертатись безпосередньо до Ярового. Я був переконаний, що Гриша цього не витримає й відмовиться від свого упереджено складеного та підписаного зізнання. Полевецький не дозволив жодного питання на адресу свідка. Потім склав протокол, і дав його нам обом до підписання. Яровий ще раз підтвердив свої зізнання. Я запротестував. На тому очна ставка скінчилася.

Наступного дня я застав у слідчого Комарова. Його вигляд розчулив мене до живого. Я намагався заглянути йому в очі, але він ухилявся й дивився в підлогу. Його обличчя було змертвілим.

— Чи знаєте цю людину? Як її звати?

— Це Петро Фролович Комаров.

— Чи ви знаєте підсудного? — звернувся він до Комарова. — Як його звати?

— Це Олександр Семенович Вайсберг, — відповів Комаров.

— Чи маєте якісь особисті непорозуміння з Комаровим?

— Навпаки, ми були приятелями.

Комаров встряв до розмови.

— Ми ніколи не були приятелями. Тільки й того, що нам добре разом працювалося.

— Не знаю, як ти це називаєш, Петю. Але я завжди мав до тебе почуття приязні й ніколи цього не приховував. Свого часу я гадав, що це взаємне почуття, але, можливо, я й помилявся.

— Звинувачений Вайсберг, не ведіть тут ніяких приватних розмов, — зупинив мене Полевецький. — Будете мати можливість пізніше задати питання свідкові, але лише через мене.

Він звернувся до Комарова:

— Свідок Комаров, чи ви підтверджуєте підписані вами зізнання?

— Так, підтверджую.

— У такому разі я зачитаю їх звинуваченому.

«…У той день почав Вайсберг вести зі мною розмови на тему вбивства товариша Кірова контрреволюційною троцькістською організацією Ніколаєва. Вайсберг розповів мені, що він не вірить в усю ту справу. Троцькісти є марксистами й тому, як і всі революційні марксисти, є противниками індивідуального терору. Виключено, щоб справжній троцькіст схопився за зброю для здійснення терористичного акту».

Я отетерів. Комаров передав цілком легальну в радянському розумінні розмову в такий спосіб, що слідчий, якщо в це все повірить, мусить мене вважати за таємного троцькістського агітатора. Я просто не розумів, як на те реагувати. Комаров часто провадив зі мною розмови, щоправда, витримані в обережному тоні, однак, не переступав межі легальності. Чи повинен я йому про те нагадати? Що це з Петею сталося? Як можна було примусити його до спотворення наших розмов?

Слідчий перервав мої думки:

— Олександре Семеновичу, чи підтверджуєте, що проводили зі свідком Комаровим розмови контрреволюційного змісту?

— Ні, не підтверджую.

— Чи маєте якісь питання до свідка Комарова?

— Так.

— Питайте.

Згідно з вказівкою слідчого, мені не вільно було звертатись безпосередньо до Комарова. Але я це зробив, і слідчий мене не зупинив.

— Петю, ти не маєш права приховувати наші розмови, але навіщо їх спотворювати? Повтори слово в слово те, що я тобі говорив, але не перекручуй моїх слів.

Комаров мовчав.

— Чи я говорив коли-небудь, що не вірю в замах, чи не вірю в те, що його організували троцькісти?

— Ти говорив, що троцькісти є марксистами, тому вони не можуть бути терористами.

— Неправда твоя, Петю. Я ніколи не вживав таких слів.

— Свідок Комаров, чи не можете пригадати точно слова, які сказав Вайсберг? — втрутився Полевецький.

Комаров відповів:

— Не можу пригадати кожне слово, але я досить грамотний, аби зрозуміти політичний сенс того, що було сказано. Вайсберг хотів дати мені зрозуміти, що не