Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

й займатиме становище, що відповідатиме його здібностям. При цьому партія враховуватиме не лише його матеріальні інтереси. З певністю він почуватиметься при ній в безпеці, оскільки вона гарантує йому, навіть за відсутності особистої ініціативи, певний рівень добробуту та респекту, котрих інакше він не мав би. Помилкою було б вважати, що лише згадані міркування привели Герфа й багатьох подібних йому в партію. Ці люди вступили до партії в часи громадянської війни чи відразу по ній, і зробили вони це під впливом своїх революційних настроїв. Коли вони вже опинилися в партії, то надто розумна система безпеки партії дбала про те, щоб вони з неї вже не вийшли. З одного боку, вони перебували в певності, що належать до панівної групи країни з теплими, добре забезпеченими місцями, а, з другого, — знали, що при найменшому ваганні над ними висить жахлива загроза цілковитого матеріального й морального знищення. Для тих, хто відхилився від партійної лінії (тобто від того, що Сталін в даному історичному моменті накреслив як більшовицьку програму) не було в країні Рад ніякого жалю. Виключений з партії та з профспілки, затаврований своїми друзями, котрі не наважуватимуться з ним спілкуватись, блукатиме він, як зацькований звір, по всій країні й зможе знайти собі спокій лише за умов добровільного самозаслання у віддалені райони, де завжди є потреба в робочий силі, й де нікого не питають про походження. Такою є доля єретика, якщо тільки його не буде заарештовано. Зрештою, з початком «великої чистки» заарештовували всіх без винятку, хто свідомо чи несвідомо відхилився від генеральної лінії партії.

Небезпека повного знищення висіла над кожним членом партії як домоклів меч. Та небезпека примушувала партійця полишити будь-які єретичні чи навіть критичні думки. Божевільність політики Сталіна на селі особливо проявилася в 1932 та 1933 роках, коли понад одинадцять мільйонів селян загинуло та було знищено основи сільськогосподарського виробництва. Лише герфи не бачили того, бо не хотіли бачити. Відганяли всяку думку про ці проблеми й примушували себе думати, що вождь мав рацію та що не було жодної іншої дороги до колективізації сільського господарства. Пізніше, у в’язницях «великої чистки», я збагнув, що не міг цілковито відігнати цю думку й від себе.

Я сів. Між мною та Герфом стояв малий столик, покритий червоним сукном. Перед нами стояв стіл слідчого.

— Чи знаєте цього чоловіка? — запитав мене Полевецький.

— Так.

— Хто він такий?

— Це товариш Герф Давид Єфремович.

— Чи не було між вами особистих непорозумінь?

— Ні, не було.

— Чи маєте підстави стверджувати, що Герф у стосунках з вами може бути необ’єктивним?

— Ні, ми з ним не мали ніяких непорозумінь.

— У такому разі, товаришу Герфе, прошу вас, як свідка, дати свідчення.

Герф охарактеризував наші взаємні стосунки. Сказав також про мої політичні погляди. Я не пригадую подробиць його свідчення, але добре пам’ятаю, що він не сказав нічого такого, що характеризувало б мене негативно, або являло для мене загрозу. Я так і не зрозумів, навіщо був потрібен звинуваченню цей свідок. Єдиний негативний момент залишився в моїй пам’яті. Йшлося про справи не політичні, а лише адміністративні.

Кредити на будівництво дослідної станції щезали з наближенням кінця року. З 1 січня банк уже не видавав жодного карбованця на підставі старих кредитів. Кредит на новий рік уже мав на той час бути підписаним в уряді. Але в адміністрації країни панував страшний балаган. План державних інвестицій складає Державна планова комісія (Держплан) при Раді Народних Комісарів Радянського Союзу (Раднарком). Розмір річних капіталовкладень був важливою політичною проблемою. Рішення в цій справі визначало життєвий рівень кожної людини та рівень обороноздатності країни. Тому лише Політбюро вирішувало, яка частина праці російського народу має піти на розвиток військової промисловості, зведення нових текстильних фабрик, будівництво копалень і так далі. Вже після рішення Політбюро Раднарком затверджував план капіталовкладень та розподіл фінансових квот між конкретними Народними комісаріатами. Ті квоти встановлювались на підставі підсумків минулого року, а оскільки статистичні дані отримувалися лише в кінці року, неухильним було щорічне запізнення в затвердженні генерального плану капітоловкладень. Але від того плану залежали наші кредити.

Доки банк не отримував повідомлення з Народного комісаріату, що в наступному році нам призначено стільки-то грошей, ми не могли отримати ні карбованця. Як наслідок, у січні та лютому станція лишалася без грошей. Як її керівник я відповідав за своєчасну виплату робітникам заробітної платні. В кінці грудня 1934 року залишилася певна сума з кредитів року, що минав. Я використав її частково на виплату робітникам заробітної плати за січень та лютий 1935 року.

Говорячи стисло, мій вчинок вступав у протиріччя з правом. Я не хотів, однак, щоб наші люди голодували в січні тільки через те, що Народний комісаріат ще не затвердив плану на 1935 рік. Тільки незначна кількість керівників російських будов зробила так, як я. Більшість боялася відповідальності й полишала своїх людей без заробітку протягом двох місяців. Я не побоявся відповідальності, а результати виявились дуже слушними. Роком пізніше Раднарком спеціальним розпорядженням ліквідував цю прогалину у своєму законодавстві й дозволив банкам з січня кожного року, навіть до затвердження плану, виплачувати заліково необхідні суми. А тепер Герф ставив мені в провину те моє службове порушення.

— Звинувачуваний Вайсберг, чи підтверджуєте свідчення товариша Герфа?

— Так.

— Що можете повідомити на своє виправдання?

— Я не міг я залишити людей без зарплати.

— У такому разі ви повинні були написати до Москви й вимагати кредитів.

— Чи не думаєте ви, громадянине слідчий, що я цього не робив?

Я безперервно писав і наполягав,