У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

що їх нарахували понад три тисячі — великих і маленьких), але війна як була, напевно, однією з головних людських таємниць, так нею і залишилася. Нічого не змінилось. Я намагаюся велику історію звести до людини, щоб хоч щось зрозуміти. Добрати слів. Але на тій, здавалося б, уже невеликій і зручній для огляду території — просторі однієї людської душі — все ще більш незрозуміле, менш передбачуване, ніж в історії. Тому що переді мною — живі сльози, живі почуття. Живе людське обличчя, яким під час розмови пробігають тіні болю і страху. Іноді навіть закрадається крамольна думка про ледве відчутну красу людського страждання. Тоді я лякаюся самої себе...

Шлях єдиний — полюбити людину. Зрозуміти її любов’ю.

«Я ЦІ ОЧІ І ТЕПЕР ПАМ’ЯТАЮ...»

Пошук триває... Але цього разу мені не треба далеко їхати...

Вулиця, на якій я живу в Мінську, носить ім’я Героя Радянського Союзу Василя Захаровича Коржа — учасника громадянської війни, героя боїв в Іспанії, партизанського комбрига у Велику Вітчизняну. Кожен білорус читав книжку про нього, хоча б у школі, або бачив кінофільм. Білоруська легенда. Сотні разів залишаючи його ім’я на конвертах і бланках телеграм, я ніколи не думала про нього як про реальну людину. Міф уже давно замінив живу людину. Став його двійником. Але цього разу я йшла знайомою вулицею з новим почуттям: півгодини проїхати тролейбусом до іншого кінця міста, і я побачу його дочок — обидві вони воювали на фронті, — побачу його дружину. Перед моїми очима легенда оживе і перетвориться на людське життя, спуститься на землю. Велике стане малим. Хоч би як я любила дивитися на небо або на море, все одно більше мене заворожує піщинка під мікроскопом. Світ однієї краплі. Те велике й неймовірне життя, яке я там відкриваю. Як назвати мале малим, а велике великим, коли те й те таке нескінченне? Я вже давно їх не розрізняю. Для мене одна людина — це так багато. У ній є все — можна загубитися.

Знаходжу потрібну адресу, це знову масивна і незграбна багатоповерхівка. Ось і третій під’їзд, натискаю в ліфті кнопку сьомого поверху...

Двері відчинила молодша із сестер — Зінаїда Василівна. Ті самі широкі темні брови і вперто-відкритий погляд, як і в батька на фотографіях.

— Ми всі зібралися. Уранці сестра Оля приїхала з Москви. Вона там живе. Викладає в Університеті імені Патріса Лумумби. І мама наша тут. Ось завдяки вам і зустрілися.

Обидві сестри, Ольга Василівна і Зінаїда Василівна Корж, були санінструкторами у кавалерійських ескадронах. Сіли поруч і подивилися на матір — Феодосію Олексіївну.

Вона й почала:

— Горить усе... Сказали нам евакуюватися... Довго їхали. Доїхали до Сталінградської області. Жінки з дітьми до тилу рухаються, а чоловіки звідти. Комбайнери, трактористи, всі їдуть. Повні полуторки. Один, пам’ятаю, підвівся з дощок і гукає: «Матусі, сестрички!!! Їдьте до тилу, збирайте хліб, щоб ми перемогли ворога!» І ось вони всі свої шапки поскидали і дивляться на нас. А ми — все, що встигли із собою взяти, — це своїх дітей. Тримаємо їх. Хто на руках, хто за руки. Він просить: «Матусі, сестрички! Їдьте в тил, збирайте хліб...»

Більше під час нашої розмови вона не промовила ні слова. А дочки іноді тихенько гладитимуть її руки, заспокоюючи.

Зінаїда Василівна:

— Жили ми в Пінську... Мені було чотирнадцять із половиною років, Олі — шістнадцять, а братові Льоні — тринадцять. Олю ми якраз тими днями відправили до дитячого санаторію, а з нами батько хотів їхати до села. До його рідних... Але тієї ночі він фактично вдома не ночував. Він працював в обкомі партії, вночі його викликали, а повернувся додому лише вранці. Забіг на кухню, щось поїв і каже:

— Діти, почалася війна. Нікуди не йдіть. Чекайте мене.

Уночі ми їхали. У батька була найдорожча для нього згадка про Іспанію — мисливська рушниця, дуже цінна, з патронташем. Це була нагорода за хоробрість. Він залишив рушницю братові:

— Ти найстарший тепер, ти чоловік, маєш доглядати маму, сестричок...

Цю рушницю ми зберігали протягом війни. Усе, що ми мали з добрих речей, продали або обміняли на хліб, а рушницю зберегли. Не хотіли з нею розлучитися. Це була наша згадка про батька. Ще він кинув нам на машину великий такий кожух, то була його найтепліша річ.

На станції пересіли на поїзд, але на під’їзді до Гомеля потрапили під сильний обстріл. Команда: «З вагонів, по кущах — лягай!» Коли обстріл скінчився... Спочатку тиша, а відтак галас... Усі бігом... Мама з братиком встигла вскочити до вагона, а я залишилася. Дуже злякалася... Дуже! Я зроду на самоті не залишалася. А тут — сама. Мені здається, що я на якийсь час навіть втратила мову... Я оніміла... Хтось у мене щось питав, а я мовчала... Потім приліпилася до якоїсь жінки, допомагала їй перев’язувати поранених — вона була лікарем. Її називали «товариш капітан», і я поїхала далі з її санітарною частиною. Вони приголубили, нагодували мене, але незабаром спохопилися:

— А скільки тобі років?

Я зрозуміла, якщо скажу правду, відправлять мене до якогось дитячого будинку. Ось так із ходу збагнула. Ну, а я вже не хотіла втрачати цих сильних людей. Я хотіла, як і вони, воювати. Нас же завжди переконували, і батько казав, що ми воюватимемо на чужій території, це все тимчасово, війна невдовзі скінчиться перемогою. І як без мене? Такі були в мене дитячі думки. Я сказала, що мені шістнадцять років, і мене залишили. Незабаром відправили на курси. Місяців чотири я навчалася на цих курсах. Навчалася і водночас доглядала поранених. Звикала до війни... Звісно, треба було звикати... Навчалася не в училищі, а на місці, в медсанбаті. Ми відступали, поранених везли із собою.

Дорогами ми не йшли, дороги бомбили, обстрілювали. Йшли болотами, вздовж узбіч. Йшли врозбрід. Різні частини. Десь концентрувалися, десь, бува, давали бої. І ось так ішли, йшли і йшли. Полями йшли. Який там урожай! Йшли, жито топтали. А урожай того року був небачений, хліба стояли високі-високі. Зелена трава, сонце таке, а вбиті лежать, кров... Убиті люди і тварини. Дерева чорні... Зруйновані станції... На чорних вагонах висять згорілі люди... Дійшли ми так до Ростова. Там під час бомбардування я дістала поранення. Опритомніла в поїзді, чую — літній солдат — українець лає молодого: «Жінка твоя так не плакала, коли