У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович
Коли в Сталінграді скінчилися бої, нам дали завдання вивозити найважчих поранених на пароплавах, баржах до Казані, до Горького. Це вже весна, десь березень-квітень. Але стільки ще знаходили поранених, вони були в землі — в окопах, землянках, підвалах... Їх було так багато, я передати не можу. Це був жах! Ми завжди думали, коли виносили поранених із поля бою, що їх уже не залишилося, всіх відправили, в Сталінграді самому їх немає, а коли все скінчилося, то їх виявилося так багато, що не вірилось... Не можна уявити... На тому пароплаві, де я їхала, зібрали тих, хто без рук, без ніг, сотні хворих на туберкульоз. Ми мали їх лікувати, умовляти тихими словами, заспокоювати усмішкою. Коли нас посилали, то обіцяли, що ось відпочинете, казали, від боїв, це неначе за подяку, навіть за нагороду було. А виявилося, що це навіть страшніше, ніж сталінградське пекло. Там із поля бою ти витягла людину, надала їй якусь допомогу, віддала — у тебе впевненість: тепер добре, її відвезли. Ідеш, повзеш за наступною. А тут вони весь час перед твоїми очима... Там вони хочуть жити, вони рвуться жити: "Швидше, сестричко! Швидше, люба!" А тут вони відмовляються їсти, хочуть померти. Вони викидалися з пароплава. Ми їх стерегли. Охороняли. Я біля одного капітана навіть ночами сиділа — у нього не було обох рук, він хотів покінчити самогубством. І якось іншу сестричку не попередила, на кілька хвилин вийшла, і він кинувся за борт...
Привезли ми їх до Усолья, це під Перм’ю. Там уже стояли нові чистенькі будиночки, все спеціально для них. Як піонерський табір... Ми їх на ношах несемо, а вони землю зубами рвуть. Здається, ну взяла б будь-кого за чоловіка. На руках би його носила. Повертаємося на пароплаві назад, порожні, відпочити можна, а ми не спимо. Дівчата лежать-лежать, а потім як завиють. Ми сиділи і кожного дня писали їм листи. Розподілили, хто кому пише. Три-чотири листи на день.
І ось така дрібниця. Я після цієї поїздки стала ховати в бою своє обличчя й ноги. У мене були гарні ноги, я так боялася, що їх спотворять. І за обличчя боялася. Ось така деталь...
Після війни я кілька років не могла позбутися запаху крові, він переслідував мене довго-довго. Стану прати білизну — чую цей запах, стану готувати обід — знову чую. Подарував мені хтось червону блузочку, а тоді ж це така рідкість, матеріалу було мало, але я її не носила, бо вона червона. Ось цей колір я сприймати вже була не в змозі. Не могла ходити до магазину за продуктами. До м’ясних відділів. Найпаче влітку... І бачити куряче м’ясо, розумієш, воно дуже схоже... Таке ж біле, як людське... Чоловік мій ходив... Улітку зовсім не могла залишатися в місті, намагалася хоч кудись виїхати. Як літо, мені здається, що зараз почнеться війна. Коли сонце нагрівало все: дерева, будинки, асфальт — все це мало запах, все пахло для мене кров’ю. Хоч би що їла, пила, не могла звільнитися від цього запаху! Навіть чисту білизну постелю, а воно мені кров’ю пахне...
...Травневі дні сорок п’ятого... Пригадую, що ми багато фотографувалися. Були дуже щасливі... Дев’ятого травня — всі кричать: "Перемога! Перемога!" Солдати качалися по траві — Перемога! Били чечітку. Ай-да-я-я-я...
Стріляли... Що в кого було, з того стріляли...
— Зараз же припинити стріляти! — наказує командир.
— Усе одно патрони залишаться. Навіщо вони? — не розуміли ми.
Хоч би що хто говорив, я чула лише слово — Перемога! І раптом страшно захотілося жити! А як гарно ми всі почнемо тепер жити! Надягла всі свої нагороди і попросила, щоб мене сфотографували. Чомусь хотілося серед квітів. Сфотографувалася на якійсь клумбі.
Сьомого червня в мене було щастя, було моє весілля. Частина улаштувала нам велике свято. Чоловіка я знала давно: він був капітан, командував ротою. Ми з ним поклялися, якщо залишимося жити, то одружимося після війни. Дали нам місяць відпустки...
Ми поїхали до Кінешми, це Івановська область, до його батьків. Я їхала героїнею, я аніяк не гадала, що так можна зустріти фронтову дівчину. Ми ж стільки пройшли, стільки врятували матерям дітей, дружинам чоловіків. І раптом... Я зазнала образи, я почула образливі слова. Доти ж, крім як "сестричко рідна", "сестричко люба", нічого іншого не чула. А я не якоюсь там була, я була гарненькою. Мені дали нову форму.
Сіли ввечері пити чай, мати відвела сина на кухню і плаче: "З ким ти одружився? З фронтовою... У тебе ж дві молодші сестри. Хто їх тепер заміж візьме?" І тепер, коли про це згадую, плакати хочеться. Уявляєте: привезла я платівочку, дуже любила її. Там були такі слова: "И тебе положено по праву в самых модных туфельках ходить..." Це про фронтову дівчину. Я її поставила, старша сестра підійшла і перед моїми очима розбила, казала: у вас немає ніяких прав. Вони знищили всі мої фронтові фотографії... Ох, моя ти діамантова, слів для того немає. Не маю я слів...
Харчувалися тоді по літерах, такі картки. Ми з чоловіком склали свої літери і поїхали їх отоварювати. Прийшли, це склад спеціальний, там уже черга, ми стали і чекаємо. І ось підходить моя черга, як раптом чоловік, який стояв за прилавком, перескакує через нього — і до мене, цілувати мене, обіймати і кричить: "Хлопці! Хлопці! Я її знайшов. Я її побачив. Так хотів зустріти, так хотів знайти. Хлопці, це вона мене врятувала!" І чоловік мій поруч стоїть. А це поранений, я його з вогню витягла. З-під обстрілу. Він мене запам’ятав, а я? Я хіба всіх запам’ятаю, їх скільки було! Якось на вокзалі інвалід зустрів: "Сестро! — впізнав. І плаче: — Гадав, зустріну, на коліна стану..." А ноги однієї в нього немає...
Набралися ми лиха, фронтові дівчата. І після війни перепало, після війни у нас
