У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

їх усіх ненавиджу... Я збирала у своїх солдатів все, що в них є, що залишалося від пайка, будь-який шматочок цукру, і віддавала німецьким дітям. Зрозуміло, я не забула... Я все пам’ятала... Але дивитися спокійно в голодні дитячі очі я не могла. Рано-вранці вже стояла черга німецьких дітей побіля наших кухонь, давали перше і друге. У кожної дитини через плече перекинута сумка для хліба, на поясі бідончик для супу і щось для другого — каші, гороху. Ми їх годували, лікували. Навіть гладили... Я вперше погладила... Злякалася... Я... Я! Гладжу німецьку дитину... У мене пересохло в роті від хвилювання. Але невдовзі звикла. І вони звикли...»

Софія Адамівна Кунцевич,

санінструктор

«Дійшла до Німеччини... Від Москви йшла...

Я була старшим фельдшером у танковому полку. У нас "тридцятьчетвірки", вони швидко горіли. Дуже страшно. Я до війни не чула навіть пострілу з гвинтівки. Якось десь далеко-далеко бомбили, коли ми їхали на фронт, так мені здавалося: вся земля дрижить. Сімнадцять років було, щойно технікум закінчила. І так сталося, що я приїхала і відразу в бій. Вилізла з танка... Вогонь... Небо горить... Земля горить... Залізо горить... Тут мертві, а там волають: "Врятуйте... Допоможіть"... Такий мене жах пойняв! Я не знаю, як я не побігла. Як я не втекла з поля бою? Це ж так страшно, що слів таких немає, лише почуття. Я раніше не витримувала, а тепер вже можу переглядати стрічки про війну, але все одно плачу.

Дійшла до Німеччини...

Перше, що побачила на німецькій землі, — саморобний плакат біля самої дороги: "Ось вона — проклята Німеччина!"

Ми увійшли до селища... Ставні у всіх зачинені. Вони все кидали і тікали на велосипедах. Геббельс їх переконав, що росіяни прийдуть, будуть рубати, колоти, різати. Відчиняєш двері до будинку: нікого немає або всі лежать убиті, отруєні. Діти лежать. Вони стрілялися, труїлися... Що ми відчували? Радість, що ми перемогли і їм тепер боляче, як і нам. Почуття помсти. А дітей було шкода...

Знайшли одну стару.

Я їй кажу:

— Ми перемогли.

Вона заплакала:

— У мене два сини в Росії загинуло.

— А хто винен? Скільки у нас загинуло!

Вона відповідає:

— Гітлер...

— Гітлер сам не вирішував. Це ж ваші діти, чоловіки...

Вона тоді мовчить.

Дійшла до Німеччини...

Хотіла мамі розповісти... А моя мати померла під час війни з голоду, в них ні хліба, ні солі, нічого не було. А брат лежав у госпіталі важко поранений. Лише сестра чекала мене. Вона писала, що, коли увійшли наші війська в Орел, то вона всіх військових дівчат за шинель хапала. Їй здавалося, що я неодмінно буду там. Я мала повернутися...»

Ніна Петрівна Сакова,

лейтенант, фельдшер

«Дороги Перемоги...

Ви уявити собі не можете доріг Перемоги! Йшли звільнені в’язні — з візками, з вузлами, з національними прапорами. Росіяни, поляки, французи, чехи... Усі перемішалися, кожен ішов у свій бік. Усі обіймали нас. Цілували.

Зустріли російських дівчат. Я заговорила з ними, і вони розповіли... Одна з них була вагітна. Найгарніша. Її зґвалтував господар, у якого вони працювали. Змусив із ним жити. Вона йшла і плакала, била себе в живіт: "Ну, фрица додому не повезу! Не понесу!" Вони її вмовляли... Але вона повісилася... Разом зі своїм маленьким фрицем...

Ось тоді треба було слухати — слухати і записувати. Шкода, що нікому не спало на думку нас вислухати, всі повторювали слово "Перемога", а решта здавалося неважливим.

Ми з подругою їхали одного разу на велосипедах. Іде німкеня, як я пам’ятаю, троє дітей у неї — двоє в колясці, один поруч із нею, за спідницю тримається. Вона така змучена. І ось, ви розумієте, вона порівнялася з нами — стала на коліна і кланяється. Ось так... До землі... Ми не розуміємо, що вона каже. А вона прикладає руку туди, де серце, і на дітей показує. Загалом, ми зрозуміли, вона плаче, кланяється і дякує нам, що її діти залишилися живі...

То ж була дружина чиясь. Її чоловік, напевно, воював на Східному фронті... У Росії...»

Анастасія Василівна Воропаєва,

єфрейтор, прожектористка

«У нас один офіцер закохався в німецьку дівчину... Дійшло до начальства... Його розжалували й відправили в тил. Якби зґвалтував... Це... Звісно, було... У нас мало пишуть, але це — закон війни. Чоловіки так довго без жінок обходилися, і, звісно, ненависть. Увійдемо до містечка чи села — перші три дні на грабіж і... Ну, звісно не озвучували... Самі розумієте... А через три дні вже можна було й під трибунал потрапити. Під гарячу руку. А три дні пили й... А тут-любов. Офіцер сам зізнався в особовому відділі — любов. Звісно, це — зрада... Закохатися в німкеню — в дочку чи дружину ворога? Це... І... Ну, якщо коротко, забрали в нього фотографії, її адресу. Звісно...

Я пам’ятаю... Звичайно, я пам’ятаю зґвалтовану німкеню. Вона лежала гола, граната засунута між ніг... Тепер соромно, а тоді я сорому не відчувала. Почуття, звісно, змінювалися. Одне ми відчували в перші дні, а інше — пізніше... За кілька місяців... До нашого батальйону... До нашого командира прийшли п’ятеро німецьких дівчат. Вони плакали... Гінеколог оглянув: у них там — рани. Рани рвані. Усі труси в крові... Їх усю ніч ґвалтували. Солдати стояли в черзі...

Не записуйте... Вимкніть магнітофон... Правда! Усе — правда! Вишикували наш батальйон... Цим німецьким дівчатам сказали: йдіть і шукайте, якщо когось упізнаєте — розстріляємо на місці. Без огляду на звання. Нам соромно! Але вони сиділи і плакали. Вони не хотіли... Вони вже не хотіли крові. Так і сказали... Тоді їм кожній дали по буханці хліба.