У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

луснуло. Перевернулося. Розвішую білизну... Білу білизну — вона завжди в мене була білою. Мама навчила, як піском замість мила прати. За піском ходили до річки, я там місце одне знала. І ось... Білизна... Сусідка знизу кличе, кричить не своїм голосом: "Валю!!! Валю!!!" Я швидше — вниз, перша думка: а де син? А тоді, знаєте, хлопчаки бігали серед руїн, грали у війну і знаходили справжні гранати, справжні міни. Підривалися... Залишалися без рук, без ніг... Я пам’ятаю, як ми не відпускали їх від себе, а це — хлопчаки, їм цікаво. Накричиш: сиди вдома — а за п’ять хвилин його вже немає. Їх тягнуло до зброї... Після війни найпаче... Я — швидше вниз. Спускаюся у двір, а у дворі мій чоловік... Мій Іван... Чоловіче мій коханий... Іванко!!! Повернувся... Повернувся з фронту! Живий! Я його цілую, я його торкаюся. Гладжу гімнастерку, руки його. Повернувся... У мене ноги підкошуються... А він... Стоїть, як кам’яний, ну, картонний стоїть. І не усміхнеться, не обійме мене. Заморожений якийсь. Я злякалася: напевно, думаю, контужений. Може, глухий. Ну, нічого, головне — повернувся. Виходжу його, виняньчу. Уже надивилася, як інші жінки живуть із такими чоловіками, але їм все одно всі заздрили. Усе це вмить у моїй голові промайнуло, в одну секунду. Ноги у мене від щастя підкошуються. Тремтять. Живий! Ох, люба моя, наша жіноча доля...

Сусіди відразу зібралися. Усі раді, усі обіймаються. А він — кам’яний. Мовчить. Усі помітили.

Я:

— Ваню... Іванку...

— Ходімо в дім.

Гаразд, ходімо. На його плечі повисла... Щаслива! Вся я в радості і в щасті. Горда! Сів він удома на табуретку і мовчить.

— Ваню... Іванку...

— Розумієш... — і не може говорити. Заплакав.

— Ваню...

У нас була одна ніч. Усього одна ніч.

Наступного дня за ним прийшли, постукали у двері вранці. Він курив і чекав, вже знав, що прийдуть. Мені розповідав мало... Не встиг... Пройшов він Румунію, Чехію, нагороди привіз, а повертався в страхові. Його вже допитували, вже було дві держперевірки. Поставили тавро — перебував у полоні. У перші тижні війни... Під Смоленськом потрапив у полон, а зобов’язаний був застрелитися. Він хотів, я знаю, він хотів... У них патрони швидко скінчилися, де там воювати, застрелитися було нічим. Його поранило в ногу, він пораненим потрапив у полон. Перед його очима комісар розбив собі голову каменем... Останній патрон дав осічку... Перед його очима... Радянський офіцер у полон не здається, у нас немає полонених, у нас є зрадники. Так сказав товариш Сталін, він від рідного сина відмовився, який був у полоні. Мій чоловік... Мій... Слідчі йому кричали: "Чому живий? Чому живим залишився?" З полону він утік... Біг у ліс до українських партизанів, коли визволили Україну, попросився на фронт. У Чехії зустрів День Перемоги. Висунули на нагороду...

У нас була єдина ніч... Якби я знала... Я ще хотіла народити, дівчинку хотіла...

Уранці його відвели... Підняли з ліжка... Я сіла за стіл на кухні й чекала, коли прокинеться наш син. Синові виповнилося одинадцять років. Я знала, що він прокинеться і спитає, перше, про що він спитає: "Де наш татко?" Що я йому відповім? Як пояснити сусідам? Мамі?

Чоловік повернувся через сім років... Ми чекали його із сином чотири роки з війни, а після Перемоги ще сім років із Колими. З табору. Одинадцять років чекали. Син виріс...

Навчилася мовчати... Де ваш чоловік? Хто твій батько? У будь-якій анкеті запитання: чи був хто-небудь із родичів у полоні? Мене до школи технічкою не взяли, коли я написала, підлогу не довірили мити. Я стала ворогом народу, дружиною ворога народу. Зрадника. Усе моє життя марно... Була до війни вчителькою, педучилище закінчила, а після війни цеглу на будівництві тягала. Ех, моє життя... Пробачте, що недоладно, плутано в мене виходить. Я поспішаю... Я, бувало, вночі... Скільки ночей я лежала сама і комусь своє життя розповідала й розповідала. А вдень мовчала.

Тепер можна про все говорити. Я хочу... Запитати: хто винен, що в перші місяці війни мільйони солдатів і офіцерів потрапили в полон? Я хочу дізнатися... Хто зітнув голову армії перед війною, розстрілявши і оббрехавши — німецький шпигун, японський шпигун — червоних командирів? Я хочу... Хто вірив у кінноту Будьонного, тоді як Гітлер озброювався танками й літаками? Хто нас запевняв: "Наш кордон на замку..." А в перші дні армія вже рахувала патрони...

Я хочу... Можу вже запитати... Де моє життя? Наше життя? Але я мовчу, і мій чоловік мовчить. Нам і сьогодні страшно. Ми боїмося... Так і помремо в страху. Гірко й соромно...»

Валентина Євдокимівна М-ва,

партизанська зв’язкова

«І ВОНА ПРИКЛАДАЄ РУКУ ТУДИ, ДЕ СЕРЦЕ...»

І нарешті — Перемога...

Якщо раніше життя було розділеним для них на світ і війну, то тепер — на війну і Перемогу.

Знову — два різних світи, два різні життя. Навчившись ненавидіти, треба було знову навчитися любити. Згадати забуті почуття. Забуті слова.

Людина війни мала стати людиною не війни...

Про останні дні війни, коли вбивати противно

«Ми були щасливі...

Перейшли кордон — Батьківщина визволена. Наша земля... Я не впізнавала солдатів, це були інші люди. Усі усміхалися. Надягнули чисті сорочки. Звідкись квіти в руках, таких щасливих людей я не знала. Раніше не бачила. Я думала, що коли ми увійдемо до Німеччини, то в мене жалості до них не буде, ні до кого пощади не буде. Так багато ненависті назбиралося в грудях! Образи! Чому я маю пожаліти його дитину? Чому повинна пожаліти його матір? Чого б не зруйнувати його будинок? Він не жалів... Він убивав... Палив... А я? Я... я... я... Чому? Чом-му-у? Хотілося побачити їхніх дружин, матерів, які народили таких синів.

Як вони дивитимуться нам у вічі? Я хотіла подивитися їм у вічі...

Я думала: що ж воно буде зі мною? З нашими солдатами? Ми все пам’ятаємо... Як ми це витримаємо? Які потрібні сили, щоб це витримати? Прийшли до якогось селища, діти бігають — голодні, нещасні. Бояться нас... Ховаються... Я, яка клялася, що