У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

Привезли нас до міста Новотроїцьке Оренбурзької області. Стали ми працювати на заводі. А морози стояли такі, що пальто в кімнаті замерзало, візьмеш, воно важке, як поліно. Чотири роки без відпусток, без вихідних працювали.

Чекали і чекали, коли війні настане кінець. Остання крапка. О третій годині ночі шум у гуртожитку, прийшли директор заводу і решта начальства: "Перемога!" А я встати з ліжка не в змозі, мене посадять, а я назад падаю. Цілий день підняти не могли. Від радості, від сильного почуття мене паралізувало. Лише наступного ранку я встала... Вийшла на вулицю, мені хотілося кожного обійняти і поцілувати...»

Ксенія Климентіївна Бєлко,

боєць трудфронту

«Яке гарне слово — перемога...

Я розписалася на рейхстазі... Написала вугіллям, тим, що до рук потрапило: "Перемогла вас російська дівчина із Саратова". Усі щось залишали на стіні, якісь слова. Свідчення і прокльони...

Перемога! У мене подруги запитують: "Ти ким будеш?" А ми під час війни так наголодувались... Несила... Хотіли наїстися бодай один раз досхочу. У мене мрія була — отримаю першу післявоєнну зарплату і куплю ящик печива. Ким буду після війни? Звісно, кухарем. І досі працюю в громадському харчуванні.

Друге запитання: "Коли заміж?" Якомога швидше... Я мріяла, як буду цілуватися. Страшенно хотілося цілуватися... Ще хотілося — співати. Співати! Ну ось...»

Олена Павлівна Шалова,

комсорг стрілецького батальйону

«Я навчилася стріляти, кидати гранати... Ставити міни. Надавати першу медичну допомогу...

Але за чотири роки... Протягом війни я забула всі правила граматики. Усю шкільну програму. Могла розібрати автомат із заплющеними очима, але твір під час вступу до інституту написала з дитячими помилками і майже без ком. Урятували мене мої бойові нагороди — до інституту зарахували. Почала навчатися. Читаю книжки — і не розумію, читаю вірші — і не розумію. Я забула ці слова...

Ночами діймали кошмари: есесівці, гавкіт собак, останні крики... Умираючи, людина часто щось шепоче, це страшніше, ніж крик. Усе до мене поверталося... Людину ведуть на розстріл... В очах страх... І ясно, що не вірить, до останньої хвилини не вірить. І цікавість теж, і цікавість є. Стоїть перед автоматом і в останню хвилину затуляється руками. Обличчя затуляє... Уранці моя голова розпухала від крику...

Під час війни я не замислювалася, а тут почала думати. Прокручувати... Усе це повторювалося і повторювалося... Я не спала... Лікарі заборонили мені навчатися. Але дівчата — сусідки по кімнаті в гуртожитку — сказали, щоб забула про лікарів, і взяли наді мною шефство. Щовечора вони почергово тягли мене до кіно, на комедію. "Ти маєш навчитися сміятися. Багато сміятися". Хотіла чи ні — вели. Комедій було мало, і кожну я дивилася по сто разів, разів сто — мінімум. Спочатку сміялася, як плакала...

Але кошмари відступили. Змогла вчитися...»

Тамара Устимівна Воробєйкова,

підпільниця

Про Батьківщину, Сталіна і червоний ситець

«Була весна...

Гинули молоді хлопці, вони гинули навесні... У березні, квітні... Запам’ятала, що навесні, на ту пору, коли садки цвіли і всі чекали на перемогу, ховати людей було найтяжче. Навіть якщо про це вам уже казали, ще раз запишіть. Міцно вкарбувалося...

Два з половиною роки я була на фронті. Тисячі перев’язок зробили мої руки, тисячі ран промили... перев’язувала й перев’язувала... Якось пішла перемінити косинку, притулилася до віконної рами і відключилася. Спохопилася і почуваюся відпочилою. Зустрічає мене лікар і починає лаяти. Я нічого не розумію... Він пішов, але перед цим дав мені два наряди поза чергою, і моя напарниця мені пояснила, в чім річ: мене не було понад годину. Отже, я заснула.

Тепер здоров’я мало, нерви погані. А коли запитують: "Які у вас нагороди", — соромлюся зізнатися, що немає в мене нагород, не встигли мене нагородити. І, мабуть, тому не встигли, що багато нас було на війні й кожен робив, що міг... Що було йому під силу... Хіба можна було нагородити всіх? Але всі ми отримали найбільшу нагороду — 9 травня. День Перемоги!

Я пам’ятаю незвичайну смерть... Ніхто тоді не розібрався, не під пору було... А я згадую... У нас помер один капітан першого дня, коли ми ступили на німецьку землю. У нього, ми знали, вся сім’я загинула в окупації. Це був хоробрий чоловік, він так чекав... Він боявся загинути раніше. Не дожити до того дня, коли він побачить їхню землю, їхнє лихо, їхнє горе. Як вони плачуть, як вони страждають... Побачить розбите камінюччя замість їхніх будинків... Помер він просто так, не поранений, нічого. Дійшов, подивився — і помер.

Я й тепер іноді згадаю: чому він помер?»

Тамара Іванівна Кураєва,

медсестра

«Я попросилася на передову з поїзда... Відразу... Йшла частина — я до неї. Тоді в мене було таке поняття, що з передової я хоч на день, але раніше додому прийду, ніж із тилу. Маму вдома залишила. Наші дівчата й тепер згадують: "Вона не хотіла в санроті бути". І справді, прийду до санроти, помиюся, білизну якусь візьму — і назад до свого окопу. На передові позиції. Про себе не думала. Повзеш, біжиш... От лише запах крові... До запаху крові я звикнути не могла...

Після війни до пологового відділення влаштувалася акушеркою — але мало там затрималася. Мало... Коротко... У мене алергія на запах крові, просто не сприймав її організм. Стільки я цієї крові на війні бачила, що