У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович
«У моїй палаті лежали двоє... Лежали німець і наш обпалений танкіст. Я заходжу до них:
— Як почуваєтеся?
— Я добре, — відповідає наш танкіст. — А цей погано.
— Це ж фашист...
— Ні, я нічого, а йому погано.
Уже вони не вороги, а люди, просто двоє поранених поруч лежать. Між ними з’являється людське. Не раз спостерігала, як це швидко відбувалося...»
«Це як же... Ну, як... Пригадуєте... Летять восени птахи... Довгі-довгі зграї. Артилерія наша і німецька б’є, а вони летять. Як до них догукатися? Як їх попередити: "Сюди не можна! Тут стріляють!" Як?! Птахи падають, падають на землю...»
«А до нас привезли на перев’язку есесівців... есесівських офіцерів. Підходить до мене сестричка:
— Як ми їх перев’язуватимемо? Рвати чи нормально?
— Нормально. Це поранені...
І ми їх перев’язували нормально. Двоє потім втекли. Їх піймали, і, щоб вони не втекли ще раз, я їм ґудзички зрізала на кальсонах...»
«Коли мені сказали... Ось ці слова: "Скінчилася війна!.." Я взяла і сіла на стерильний стіл. Ми з лікарем домовилися, що, коли оголосять: "Скінчилася війна!", ми сядемо на стерильний стіл. Щось таке вчинимо, неймовірне. Я ж нікого не підпускала до столу, не підпускала на гарматний постріл. У мене пальчатки, я в масці, на мені стерильний халат, і я сама подавала всім, що треба: тампони, інструменти... А тут узяла тай сіла на цей стіл...
Про що ми мріяли? По-перше, звісно, — перемогти, по-друге — залишитися живими. Одна: "Скінчиться війна, і я понароджую купу дітей", друга: "Я вступлю до інституту", а хтось: "А я з перукарні не буду вилазити. Стану гарно вбиратися, себе доглядати". Або: "Куплю гарні парфуми. Шарфик куплю і брошечку".
І ось цей час настав. Усі раптом притихли...»
«Відбили село... Шукаємо, де набрати води. Зайшли у двір, на якому помітили колодязний журавель. Різьблений дерев’яний колодязь... Лежить на дворі розстріляний господар... А біля нього сидить його собака. Побачив нас, почав скавчати. Не відразу до нас дійшло, а він кликав. Повів нас до хати... Пішли за ним. На порозі лежить дружина і троє діток...
Собака сів коло них і плаче. По-справжньому плаче. По-людськи...»
«Ми входили до наших сіл... Там тільки печі стояли — і більш нічого. Самі печі! На Україні ми визволяли місця, де нічого не залишилося, лише кавуни росли, люди їли тільки ці кавуни, і більше нічого в них не було. Вони зустрічали нас і несли кавуни... Замість квітів...
Я повернулася додому. У землянці — мати, троє дітей, песик наш варену лободу їв. Наварять лободи, самі їдять, дадуть цьому собаці. І він їв... У нас перед війною багато солов’їв було, а після війни два роки їх ніхто не чув, вся земля була перевернута, підняли, як кажуть, дідівський гній. Переорали. Солов’ї на третій рік тільки з’явилися. Де вони були? Ніхто не знає. На свої місця вони повернулися через три роки.
Люди хати поставили, то й солов’ї прилетіли...»
«Як побачу польові квіти — війну згадую. Тоді ми квітів не рвали. А якщо збирали букети, то лише тоді, коли ховали... Коли прощалися...»
«Ех-ех, дівчата, яка вона підла... Ця війна... Пом’янемо наших подруг...»
«ЦЕ БУЛА НЕ Я...»
Що найкраще запам’ятовується?
Запам’ятовується тихий, часто розгублений голос людини. Людина сама собі дивується, тому, що з нею було. Минуле зникло, засліпило гарячим вихором і сховалося, а вона залишилася. Залишилася серед буденного життя. Усе навколо звичайне, крім її пам’яті. І я теж стаю свідком. Свідком того, про що люди згадують і як згадують, про що згодні говорити, а що намагаються забути або відсунути до найдальшого закутка пам’яті. Завісити. Як вони впадають у відчай, шукаючи слова, але хочуть відновити те, що щезло, сподіваючись, що на відстані зможуть збагнути його цілковито. Побачити й усвідомити те, що не побачили й не усвідомили раніше. Там. Роздивляються себе, зустрічаються наново із собою. Найчастіше це вже дві людини — та людина і ця, молода і стара. Людина на війні й людина після війни. За багато років після війни. Мене аніяк не полишає відчуття, що я чую водночас два голоси...
Там, у Москві, в День Перемоги, я зустріла Ольгу Яківну Омельченко. Усі жінки були у весняних сукнях, світлих хустинках, а вона — у військовій формі й військовому береті. Висока, сильна. Не говорила і не плакала. Завжди мовчала, але то було якесь особливе мовчання, в ньому вчувалося більше, ніж сказано, ніж у словах. Вона неначе весь час розмовляла сама із собою. Ніхто їй уже не був потрібний.
Ми познайомилися, а потім я приїхала до неї в Полоцьк.
Переді мною розгорнулася ще одна сторінка війни, перед якою принишкне будь-яка фантазія...
Ольга Яківна Омельченко, санінструктор стрілецької роти:
«Мамин талісман... Мама хотіла, щоб я евакуювалася разом із нею, вона знала, що я рвуся на фронт, і прив’язала мене до підводи, на якій везли наші речі. Але я тихенько відв’язалася і пішла, обривок цієї мотузки в мене на руці і залишився...
Усі їдуть... Біжать... Куди подітися? І як потрапити на фронт? У дорозі зустрілася з групою дівчат. Одна з них каже: "Тут моя мама поряд, ходімо до мене". Прийшли ми вночі, постукали. Відчиняє її мати, як глянула на нас, а ми брудні, обірвані, — наказала: "Стійте на порозі". Ми стоїмо. Вона притягла величезні чавуни, з нас усе познімала. Вимили ми голови золою (мила вже не було) і полізли на піч, і я міцно заснула. Уранці мати цієї дівчини зварила щі, хліб спекла з висівок із картоплею. Яким смачним здався нам той хліб і щі такими солодкими! І так пробули ми там чотири дні, вона нас підгодовувала. Давала потрошку, бо боялася, що переїмо і помремо. На п’ятий день вона нам сказала: "Ідіть". А перед тим прийшла сусідка, ми сиділи на печі. Мати показала нам пальцем, щоб мовчали. Навіть сусідам вона не зізналася, що дочка вдома, всі знали — дочка її на фронті. А ця дівчинка в неї одна-єдина, і вона її не жаліла, не могла пробачити ганьби, що та повернулася. Не воює.
Уночі вона нас підняла, дала вузлики з їжею. Обняла кожну і кожній сказала: "Ідіть..."
— І
