У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

Я геть закривавлена... Хтось зі старих солдатів підійшов, обійняв, чую — каже: "Скінчиться війна, і якщо вона залишиться жива, з неї людини все одно не буде, їй тепер кінець". Мовляв, що я серед того страхіття, і зазнати такого жаху, та ще в такому молодому віці! Мене трясло, як у лихоманці, відвели під руки до землянки. Ноги не тримали... Трясло, ніби крізь мене струм пропустили... Невимовне почуття...

А тут знову бій почався... Під Севськом німці атакували нас по сім-вісім разів на день. І я ще того дня виносила поранених і їхню зброю. До останнього підповзла, а в нього рука зовсім перебита. Бовтається на шматочках... На жилах... Закривавлений весь... Йому слід терміново відрізати руку, щоб перев’язати. По-іншому ніяк. А в мене немає ні ножа, ні ножиць. Сумка теліпалася-теліпалася на боці, і вони випали. Що робити? І я зубами гризла цю м’якоть. Перегризла, забинтувала... бинти, а поранений: "Швидше, сестро. Я ще повоюю". У лихоманці...

За кілька днів, коли на нас пішли танки, двоє злякалися. Вони побігли... І весь цеп розгубився... Багато хто з наших товаришів загинув. Поранені, яких я стягнула до воронки, потрапили в полон. За ними мала прийти машина... А коли ті двоє злякалися, почалася паніка. І поранених покинули. Ми прийшли потім на місце, де вони лежали: хто з виколотими очима, хто з животом розпоротим... Я, коли те побачила, за ніч почорніла. То ж я їх докупи зібрала... Я... Мені дуже страшно стало...

Уранці вишикували весь батальйон, вивели тих боягузів, поставили попереду. Зачитали, що розстріляють їх. І потрібно сім чоловік, щоб виконати вирок. Троє вийшли, решта стоять. Я взяла автомат і вийшла. Коли я вийшла... Дівча... Усі за мною... Не можна було їм пробачити. Через них такі хлопці загинули!

І ми виконали вирок... Опустила автомат, і мені стало страшно. Підійшла до них... Вони лежали... В одного на обличчі жива посмішка...

Не знаю, пробачила б я їм тепер? Не скажу... Не стану казати неправду. Іноді хочу поплакати. Не виходить...

Я на війні все забула. Своє колишнє життя. Усе... І про любов забула...

Закохався в мене командир роти розвідників. Записочки через своїх солдатів пересилав. Я прийшла до нього якось на побачення. "Ні, — кажу. — Я люблю того, кого вже давно немає серед живих". Він ось так близько до мене присунувся, прямо в очі подивився, розвернувся і пішов. Стріляли, а він ішов і навіть не пригинався... Потім — це вже на Україні було — визволили ми велике село. Я думаю: "Дай пройдуся, подивлюся". Погода стояла світла, хатки білі. І за селом — могилки, земля свіжа... Тих, хто в бою за це село загинув, там поховали. Сама не знаю, ну як потягнуло мене. А там фотографія на дощечці та прізвище. На кожній могилі... І раптом дивлюся — знайоме обличчя... Командир роти розвідників, який мені в коханні освідчився, і прізвище його... І так мені ніяково стало. Страх такої сили... Немов він мене бачить, ніби він живий... У цей час ідуть до могили його хлопці, з його роти. Вони всі мене знали, вони записочки мені носили. Жоден на мене не подивився, немов мене не було. Я — невидима. Утім, коли я їх зустрічала, мені здається... Отак я думаю... Вони хотіли, щоб і я загинула. Їм важко було бачити, що я... жива... Це я відчувала... Ніби я перед ними винна... І перед ним...

Повернулася я з війни і тяжко захворіла. Довго по лікарнях мандрувала, поки не потрапила до старого професора. Він став мене лікувати... Лікував мене більш словами, ніж ліками, він пояснив мені мою хворобу. Казав, що якби я пішла на фронт у вісімнадцять-дев’ятнадцять років, організм був би зміцнілий, а через те що я потрапила в шістнадцять — це дуже ранній вік, — мене сильно травмувало. "Звісно, ліки — це одне, — пояснював він, — можна підлікуватися, але, якщо хочете відновити здоров’я, хочете жити, моя єдина порада: треба вийти заміж і якомога більше мати дітей. Тільки це може врятувати. З кожною дитиною організм відроджуватиметься".

— А скільки вам було років?

— Як скінчилася війна, йшов двадцятий рік. Звісно, я заміж не думала виходити.

— Чому?

— Я відчувала себе дуже втомленою, значно старшою за своїх однолітків, навіть старою. Подружки танцюють, розважаються, а я не можу, я дивилася на життя старими очима. З іншого світу... Стара жінка! До мене молоді хлопці залицялися. Пацани. Але вони не бачили мою душу, що там усередині коїться. Ось я вам розповіла єдиний день... Про бої під Севськом. Лише єдиний день... Після якого вночі з вух у мене ринула кров. Уранці прокинулася, як після важкої хвороби. Подушка в крові...

А в госпіталі? У нас стояло за ширмою в операційній велике корито, до якого ми складали відрізані руки, ноги... З передової приїхав капітан, привіз свого пораненого товариша. Як він там опинився, не знаю, але він побачив це корито і... зомлів.

Можу згадувати і згадувати. Не зупинитися... А що найголовніше?

Я пам’ятаю звуки війни. Усе навколо гуде, брязкає, тріщить від вогню... На війні у людини старіє душа. Після війни я вже не бувала молодою... Ось — головне. Моя думка...

— Заміж вийшли?

— Вийшла заміж. Народила і виховала п’ятьох синів. П’ятьох хлопчиків. Дівчаток Бог не дав. Мені найдивніше, що після такого сильного страху і жаху я спромоглася народити гарних дітей. І доброю мамою стала, і доброю бабусею.

Я тепер згадую все, і мені здається, що це була не я, а якась інша дівчина...»

Я поверталася додому, везла чотири касети (два дні розмови) з «іще однією війною», переживаючи різні почуття: потрясіння і страх, подив і захоплення. Цікавість і розгубленість, ніжність. Удома переказувала деякі епізоди друзям.

Несподівано для мене всі реагували однаково: «Надто страшно. Як вона витримала? Не збожеволіла?» Або: «Ми звикли читати про іншу війну. На цій війні є чітка межа: вони — ми, добро — зло. А тут?» Але в усіх я помічала сльози, і всі замислювалися. Напевно, саме про те саме, про що і я. Ось уже були на землі тисячі воєн (нещодавно прочитала,