У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

Пам’ятаю, як прийшли нам на допомогу моряки... І багато хто з них підірвався на мінах, ми натрапили на великі мінні поля. Ці моряки, вони лежали довго. Лежали на сонці... Трупи здулися, і через тільники здавалося, що це кавуни. Великі кавуни на великому полі. Гігантські.

Я не забула, я нічого не забула. Але я не могла б ударити полоненого, хоча б тому, що він уже беззахисний. Ось це кожен вирішував для себе, і це було важливо.

Зінаїда Василівна:

— У бою під Будапештом. Була зима... І я тягла, значить, сержанта пораненого, командира кулеметної обслуги. Сама я була вдягнена в штани і тілогрійку, на мені шапка-вушанка. Тягну і бачу: чорний сніг такий... Обвуглений... Я зрозуміла, що це глибока воронка, те, що мені й треба. Спускаюся до цієї воронки, а там хтось живий — я відчуваю, що живий, і скрегіт якогось заліза... Повертаюсь, а там німецький офіцер поранений, в ноги поранений, лежить, і автомат на мене наставив. А в мене волосся з-під шапки вибилося, сумка санітарна через плече, і на ній червоний хрест. Коли я повернулася, він побачив моє обличчя, зрозумів, що це дівчина, і ось так: «Ха-а-а!» У нього, значить, нервове напруження спало, і він цей автомат відкинув. Йому байдуже стало...

І ми втрьох в одній воронці — наш поранений, я і цей німець. Воронка маленька, ноги наші разом. Я вся в їхній крові, кров наша змішалася. У німця величезні такі очі, і він дивиться на мене цими очима: що я робитиму? Фашист проклятий! Автомат він відкинув відразу, розумієте? Цю сцену... Наш поранений не тямить, в чім річ, за пістолет хапається... Чи тягнеться і задушити німця хоче... А той на мене дивиться... Я ці очі й тепер пам’ятаю... перев’язую нашого, а той лежить у крові, він спливає кров’ю, одна нога в нього геть перебита. Ще трохи — і він помре. Добре це усвідомлюю. І, ще не закінчивши перев’язувати нашого пораненого, розриваю йому, цьому німцеві, одяг, перев’язую його і накладаю джгут. А потім вже знову повертаюся до свого. Німець каже: «Гут. Гут». Тільки це слово повторює. Наш поранений, поки не знепритомнів, щось мені кричав... Погрожував... Я гладила його, заспокоювала. Прийшла санітарна лінійка, витягла їх обох... І завантажила. Німця теж. Розумієте?

Ольга Василівна:

— Якщо чоловіки бачили жінку на передовій, їхні обличчя змінювалися, навіть звук жіночого голосу їх переміняв. Якось уночі я сіла біля землянки і тихенько заспівала. Я думала, що всі сплять, ніхто мене не чує, а вранці мені командир сказав: «Ми не спали. Така туга за жіночим голосом...»

Перев’язую танкіста... Бій іде, гуркіт. Він запитує: «Дівчино, як вас звуть?» Навіть комплімент якийсь. Мені так дивно було вимовляти в тому гуркоті, в тому кошмарі своє ім’я — Оля. Завжди я намагалася бути підтягнутою, стрункою. І мені часто говорили: «Господи, хіба вона була в бою, така чистенька». Я дуже боялася, якщо мене вб’ють, то лежатиму негарна. Я бачила багато вбитих дівчаток... У бруді, у воді... Ну... Як це... Мені не хотілося так померти... Іноді ховаєшся від обстрілу і не так думаєш про те, хоч би тебе не вбило, а ховаєш обличчя. Руки. Мені здається, всі наші дівчата про це думали. А чоловіки з нас сміялися, їм це здавалося кумедним. Що не про смерть думають, а біс його знає про що, про дурниці. Про жіноче казна-що.

Зінаїда Василівна:

— Смерть не приручити... Ні... Не звикнути до неї... Ми йшли від німців у гори. І залишалося п’ять тяжкопоранених брюшняків. Вони всі поранені в живіт, ці рани смертельні, день, два — і вони помруть. А забрати їх не могли, не було на чому везти. Мене та другого санінструктора Оксаночку залишили з ними в сараї, пообіцявши: «За два дні повернемося, заберемо вас». Прийшли за нами через три дні. Три доби ми були з тими пораненими. Вони цілком притомні, сильні чоловіки. Не хотіли вмирати... А у нас лише якісь порошки, більше нічого немає... Весь час вони просили пити, а їм пити не можна. Хтось розумів, а хтось матюкався. Стояв мат-перемат. Той кухлем запустив, той чоботом... То були три найстрашніших дні за моє життя. Помирали вони на наших очах, один за одним, а ми лише дивилися...

Перша нагорода... Мене виставили на медаль «За відвагу». Але я її отримувати не пішла. Я образилася. Смішно, їй-богу! Розумієте, що? Мою подругу нагородили медаллю «За бойові заслуги», а мене медаллю «За відвагу». А вона лише в одному бою була, а я вже під станцією Кущівська та ще в деяких операціях брала участь. І мені стало прикро: у неї за один бій вже «бойові заслуги», багато заслуг, а в мене, виходить, тільки «За відвагу», начебто лише раз я себе проявила. Приїхав командир, ну і сміявся, коли дізнався, у чім річ. Пояснив мені, що медаль «За відвагу» — найбільша медаль, це майже орден.

Під Макіївкою, на Донбасі, мене поранило, поранило в стегно. Вліз ось такий осколок, як камінчик, сидить. Відчуваю — кров, я індивідуальний пакет склала і туди, і далі бігаю, перев’язую. Соромно кому сказати, поранило дівчину, і куди — в сідницю. У дупу... У шістнадцять років це соромно хоч кому сказати. Ніяково зізнатися. Ну, і так я бігала, перев’язувала, поки не знепритомніла через втрату крові. Повні чоботи натекло...

Наші подивилися, вирішили, напевне: убита. Прийдуть санітари, підберуть. Бій пішов далі. Ще трохи, і я загинула б. Але йшли в розвідку танкісти і помітили — дівчина на полі бою. Я без шапки лежала, шапка відкотилася. Вони побачили: кров з-під мене тече, виходить, жива. Привезли до медсанбату. Звідти мене до госпіталю, до одного, потім до другого. А-а-а... Незабаром скінчилася моя війна... Через півроку мене комісували за станом здоров’я. Мені вісімнадцять років... А здоров’я вже немає: три поранення, важка контузія. Але я ж дівчина, і я, звісно, це приховувала, про поранення казала, а контузію приховувала. І вона дала про себе знати. Мене знову поклали до госпіталю. Мені дали інвалідність... Ну, і я? Я ці документи порвала і викинула, навіть гроші якісь не стала отримувати. Там треба було ходити на комісії, перекомісовуватися. Розповідати про себе: коли контузило, коли поранило. Куди?

У госпіталі прийшли мене відвідувати