У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

Марія Миколаївна Василевська,

сержант, зв’язкова

«Моя спеціальність... Моя спеціальність — чоловіча стрижка...

Приходить дівчина... Я не знаю, як її стригти. У неї розкішне волосся — кучері. Заходить до землянки командир:

— Стригти, як чоловіків.

— Але вона — жінка.

— Ні, вона солдат. Жінкою вона знову стане після війни. Усе одно... Усе одно трохи волосся відросте, і я дівчат уночі накручувала. Замість бігудів у нас були шишки... Ялинові сухі шишки... Ну, хоча б гривку накрутити...»

Василиса Южніна,

рядова, перукар

«Книжок я мало читала... І розповідати красиво я не вмію... Ми одягали солдатів, прали, прасували — ось яке наше геройство. На конях їхали, мало де поїздом, коні змучені, можна сказати, пішки до самого Берліна дійшли. І якщо так згадати, то все, що треба, робили: поранених допомагали тягати, на Дніпрі набої підносили, бо не було на чому підвезти, на руках доправляли за кілька кілометрів. Землянки копали, мости мостили...

Потрапили в оточення, бігла, стріляла, як усі. Убила або не вбила, не скажу. Бігла і стріляла, як усі.

Мені здається, я дуже мало згадала. А скільки всякого в мене було! Я згадаю... Прийди ще раз...»

Анна Захарівна Горлач,

рядова, праля

«Історія в мене маленька...

Старшина запитує:

— Дівчинко, тобі скільки років?

— Шістнадцять, а що?

— Ато, — каже, — нам неповнолітні не потрібні.

— Що хочете, буду робити. Хоча б хліб пекти.

Узяли...»

Наталія Мухаметдінова,

рядова, пекар

«Я значилася писарем... Умовили мене піти до штабу таким чином... Мені сказали: ми знаємо, що до війни ви працювали фотографом, і у нас працюватимете фотографом.

Що я добре пам’ятаю, так це те, що я не хотіла фотографувати смерть. Убитих. Знімала, коли солдати відпочивали — курили, сміялися, коли вручали нагороди. Шкода, тоді не було в мене кольорової плівки, лише чорно-біла. Як виносили прапор полку... Я змогла б це гарно зняти...

А сьогодні... Приходять до мене журналісти і запитують: "Ви знімали убитих? Поле бою... "Я стала шукати... У мене мало фотографій смерті... Якщо хтось гинув, мене хлопці просили: "А чи знайдеться в тебе він живий?" Ми шукали його живого... Щоб він усміхався...»

Олена Віденська,

сержант, писар

«Ми будували... Будували залізниці, мости понтонні, бліндажі. Фронт поблизу. Копали землю вночі, щоб нас не помітили.

Ліс валили. Здебільшого дівчата в моєму відділенні, всі молоденькі. Чоловіків декілька, які не стройові. Дерево як виносили? Беремося всі за те дерево й несемо. Одне дерево всім відділенням. Криваві мозолі на руках... На плечах...»

Зоя Лук’янівна Вержбицька,

командир відділення

будівельного батальйону

«Закінчила педучилище... Диплом одержала, коли війна вже йшла. Направлення нам не дали, бо війна, а відправили додому. Приїхала додому, за кілька днів викликали до військомату. Мама мене не пускала, звісно, молода ще, лише вісімнадцять років: "Відправлю тебе до брата, скажу, вдома немає". Я кажу: "Я ж комсомолка" У військкоматі зібрали нас, так і так, казали, потрібні жінки для фронтових хлібопекарень.

Ця праця дуже важка. У нас було вісім залізних печей. Приїжджаємо до зруйнованого селища або міста, ставимо їх. Поставили печі, потрібні дрова, двадцять-тридцять відер води, п’ять мішків борошна. Вісімнадцятирічні дівчата, ми тягали мішки з борошном по сімдесят кілограмів. Ухопимося удвох і несемо. Чи сорок буханок хліба на ноші покладуть. Я, наприклад, не могла підняти. День і ніч коло печі, день і ніч. Ці корита замісили, ті вже треба. Бомблять, а ми хліб печемо...»

Марія Семенівна Кулакова,

рядова, пекар

«А я протягом усіх чотирьох років війни на колесах... Їздила за дороговказами: "Господарство Щукіна", "Господарство Кожуро". Отримаємо на базі тютюн, цигарки, кремені — все, без чого бійці не можуть обійтися на передовій, — і в дорогу. Де на машинах, де на возах, а частіше пішки з одним або двома солдатами. На своєму горбу тягнемо. До траншеї на конях не проїдеш, німці почують скрип. Усе на собі. На своєму горбу, моя люба...»

Олена Никифорівна Ієвська,

рядова, постачальник

«На початку війни... Було мені дев’ятнадцять років... Я жила в місті Муромі Володи мирської області. У жовтні сорок першого нас, комсомольців, відправили будувати автодорогу Муром —