У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

командир ескадрону і старшина. Командир ескадрону мені дуже подобався під час війни, але там він мене не помічав. Гарний чоловік, йому дуже пасувала форма. Чоловікам усім форма пасує. А жінки який мали вигляд? У штанях, коси — не належить, всі стрижені під хлопчика. Це вже наприкінці війни нам зачіски іноді дозволяли носити, не стригтися. У госпіталі моє волосся відросло, я вже заплітала довгу косу, видужала, і вони... Смішно, їй-богу! Обидва закохалися в мене... З ходу! Всю війну опліч пройшли, нічого такого не було, а тут удвох: і командир ескадрону, і старшина освідчилися мені. Кохання! Любов... Як нам усім хотілося любові! Щастя!

Це був кінець сорок п’ятого року...

Після війни хотілося швидше забути війну. Нам із сестрою батько допоміг. Тато був мудрий чоловік. Він узяв наші медалі, ордени, подяки від командування, сховав і каже:

— Була війна, воювали. А тепер забудьте. То була війна, а тепер почалося інше життя. Черевички взуйте. Ви в мене гарні дівчата. Треба вчитися, треба заміж виходити.

Оля якось не могла відразу до іншого життя звикнути, вона горда була. Не хотіла знімати солдатську шинель. І я пам’ятаю, як батько казав матері: «Це я винен, що дівчата такі малі на війну пішли. Хоч би вона їх не зламала... Тоді провоюють протягом усього життя».

Дали мені за мої ордени і медалі якісь такі спеціальні талони, щоб я могла піти до військторгу і купити що-небудь. Я купила собі чобітки гумові, тоді наймодніші, купила пальто, сукню, черевики. Шинель вирішила продати. Іду на ринок... Я прийшла в літньому, світлій сукні... Зі шпилькою у волоссі... І що я там побачила? Молоді хлопці без рук, без ніг... Увесь народ воював... З орденами, з медалями... У кого руки цілі, той ложками саморобними торгує. Жіночими бюстгальтерами, трусиками. А той... Без рук, без ніг... Сидить і сльозами вмивається. Копієчку просить... Ніяких інвалідних колясок у них не було, вони їздили на саморобних дошках, штовхаючи їх руками, у кого вони були. П’яні. Співали «позабыт — позаброшен». Ось такі сцени... Я пішла, я не продала свою шинель. І скільки я жила в Москві, років п’ять, напевно, я не могла ходити на ринок. Я боялася, що хтось із цих калік мене впізнає і крикне: «Навіщо ти мене тоді з-під вогню витягла? Навіщо врятувала?» Я згадувала одного молодого лейтенанта... У нього ноги... Одна відрізана осколком, друга ще на чомусь висіла... Я його перев’язувала... Під бомбами... А він кричав мені: «Не тягни! Добий!!! Добий... Я тобі наказую...» Розумієте? І ось я завжди боялася зустріти цього лейтенанта...

А коли я в госпіталі лежала, там усі знали молодого гарного хлопця. Танкіст Мишко... Ніхто не знав його прізвища, всі знали його ім’я... Йому ноги ампутували, праву руку, сама ліва залишилася. У нього була висока ампутація, ноги відрізали до тазостегнового суглоба, так що протези не можна носити. Його возили на візку. Зробили спеціально для нього високу коляску і возили всі, кожний, хто міг. Приходило до госпіталю багато цивільних із населення, допомагали доглядати, над усе таких важких поранених, як Мишко. І жінки, і школярі. Навіть діти. Цього Мишка на руках носили. І він не сумував. Він так хотів жити! Йому лише дев’ятнадцять років, він ще навіть не жив. Не пам’ятаю, чи мав він кого з рідних, але він знав — його в біді не залишать, він вірив — його не забудуть. Хоча, звісно, війна пройшла нашою землею, скрізь розруха. Коли ми визволяли села, вони всі спалені. Лише земля в людей залишилася. Лише земля.

Ми із сестрою не стали лікарями, хоча перед війною обидві мріяли. Можна було вступити до медінституту без всяких іспитів, ми мали такі права, як фронтовички. Але такого надивилися, як страждали, як помирали люди, що вже бачити це не було сил. Навіть уявляти. І вже за тридцять років я своїй дочці відрадила вступати до медичного, хоч вона дуже хотіла. За десятки років... Лише заплющу очі — бачу... Весна... Ми йдемо якимось полем, де щойно бій пройшов, шукаємо поранених. Поле потоптане. Натикаюся на двох убитих — молодий наш солдат і молодий німець. У молодій пшениці лежать і на небо дивляться... На них ще навіть смерті не помітно. Просто на небо дивляться... Я ті очі досі пам’ятаю...

Ольга Василівна:

— А мені з останніх днів на війні ось що запам’яталося. Їдемо ми — і раптом звідкілясь музика. Скрипка... Ось цього дня для мене скінчилася війна... Це було таке диво: раптом музика. Інші звуки... Я неначе прокинулася... Нам усім здавалося, що після війни, після такого моря сліз настане прекрасне життя. Гарне. Після Перемоги... Після цього дня... Нам здавалося, що всі люди стануть дуже добрими, лише любитимуть одне одного. Усі стануть братами й сестрами. Як ми чекали цього дня...

«МИ НЕ СТРІЛЯЛИ...»

Багато людей на війні... І багато справ на війні...

Багато роботи не лише навколо смерті, але й навколо життя. Там не лише стріляють і розстрілюють, мінують і розміновують, бомблять і підривають, кидаються врукопашну — там ще перуть білизну, варять кашу, печуть хліб, чистять кухонні котли, доглядають коней, ремонтують машини, стругають і забивають труни, розносять пошту, підбивають чоботи, привозять тютюн. Навіть на війні життя більше ніж наполовину складається з банального побуту. І з дрібниць також. Незвично так думати, справді? «Там гори нашої звичайної жіночої роботи», — згадує санітарка Олександра Йосипівна Мішутіна. Армія йшла попереду, а за нею «другий фронт» — пралі, кухарі, автослюсарі, листоноші...

Хтось із них написав мені: «Ми — не герої, ми були за лаштунками». Що ж там, за лаштунками?

Про черевички і прокляту дерев’янку

«Ступаємо по болоту, коні в тому болоті тонуть або падають мертвими. Полуторки захлинаються... Солдати на собі тягнуть гармати. Тягнуть вози з хлібом і білизною. Ящики махорки. Я бачу, як один ящик махорки летить у багнюку, за ним — триповерховий російський матюк... Бережуть набої, бережуть махорку...

Чоловік мені каже, завжди повторює: "Дивися на все око! Це — епос! Епос!"»

Тетяна Аркадіївна Смілянська,