У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

Але далі воювали окремо, спочатку в різних ескадронах, потім навіть у різних дивізіях. Тільки привіт передаєш, якщо випаде нагода, дізнаєшся, чи жива... Смерть що не крок стерегла. Пантрувала... Я пам’ятаю, як під Араратом... Ми стояли в пісках. Арарат був узятий німцями. І було Різдво, німці святкували. У нас відібрали ескадрон і батарею сорокаміліметрову. Десь годині о п’ятій ми рушили, всю ніч ішли.

І на світанку зустріли наших розвідників, розвідники вийшли раніше.

Село лежало внизу... Як у чаші... Німці ніяк не думали, що ми в таких пісках зможемо пройти, і оборону виставили малу. Ми пробралися їхніми тилами дуже тихо. Спустилися з гори — відразу взяли вартових і увійшли до того села, влетіли. Німці вискакували абсолютно голі, лише автомати в руках. Там у них стояли ялинки... Вони всі п’яні... А на кожному дворі було не менш ніж два-три танки. Танкетки стояли, бронетранспортери... Уся техніка. Ми відразу ж на місці її підривали, і це така стрілянина, такий гуркіт, така паніка... Усі метушилися... Там обстановка була така, що кожний у свого боявся влучити. Усе горіло... І горіли різдвяні ялинки...

У мене вісім поранених... Підняла їх угору, на гору... Але ми, напевне, помилилися: не перерізали зв’язок. І німецька артилерія накрила нас вогнем — і мінометним, і далекобійним. Я своїх поранених мерщій на санітарний візок посадила, і вони поїхали... І тут набій влучив у ту бричку, і все розлетілося. Коли я подивилася, там лише один живий зостався. А тут уже німці піднімаються на гору... Поранений просить: «Залишай мене, сестро... Залишай мене, сестро... Я вже вмираю...» У нього живіт розпанаханий... Ну, кишки... Усе це... Він сам збирає їх і назад заштовхує...

Гадала, що кінь мій через того пораненого весь закривавлений, а подивилася: він теж поранений у бік, пакет індивідуальний весь вмістився туди. Вийняла, було в мене кілька шматочків цукру, дала йому той цукор. Уже з усіх боків стріляють, не зрозумієш: де німець, а де наші. Метрів з десять проїдеш і натрапляєш на поранених... Думаю: треба бричку шукати, підібрати всіх. Їду й бачу спуск, а внизу — три шляхи: і туди дорога, і туди дорога, і прямо дорога. Я розгубилася... Куди їхати? А я тримала повід міцно. Кінь ішов туди, куди я направляла. Ну, а тут, не знаю, якийсь інстинкт мені підказав, десь я чула, що коні чують дорогу, і, не доїжджаючи до цієї розвилки, я повід опустила, і кінь пішов зовсім не в той бік, у який я сама б поїхала. Пішов, пішов і пішов.

Я вже сиджу без сил, мені вже все одно, куди він піде. Що буде, те й буде. Він так ішов-ішов, а потім веселіше-веселіше, крутить головою, я вже й повід підняла, тримаю. Нагнулася і його рану притримую рукою. Він веселіше, веселіше, потім: і-і-і — ...заіржав так, почув когось. Я побоююсь: раптом це німці. Вирішила пустити спочатку коня, але вже сама побачила свіжий слід: коні натоптали, з тачанки колесо — пройшло не менше ніж п’ятдесят осіб. І метрів за двісті-триста кінь уперся прямо у візок. На возі були поранені, тут я побачила рештки нашого ескадрону.

Але до нас уже йшла допомога, брички, тачанки... Був наказ: забрати всіх. Під кулями, під обстрілом збирали своїх, всіх до єдиного забрали — і поранених, і вбитих. Я теж поїхала на тачанці. Усіх там знайшла, і того пораненого в живіт, усіх їх вивезла. Тільки коні розстріляні залишилися. Уже добре розвиднилося, їдеш і бачиш — табун цілий лежить. Гарні, міцні коні... Вітер розвіває їхні гриви...

Уся стіна у великій кімнаті, де ми сидимо, обвішана збільшеними довоєнними та фронтовими фотографіями сестер. Ось вони ще школярки — в капелюшках, із квітами. Знімок зроблений за два тижні до початку війни. Звичайні дитячі обличчя, сміхотливі, трохи упокорені важливістю моменту і бажанням здаватися дорослими. А ось вони вже в козачих черкесках, кавалерійських бурках. Сфотографувалися в сорок другому році. За часом рік різниці, а обличчя вже інше, людина інша. А цей знімок Зінаїда Василівна надіслала матері з фронту: на гімнастерці перша медаль «За відвагу». На цьому — обидві сфотографовані в День Перемоги... Запам’ятовую рух обличчя: з м’яких дитячих рис — до впевненого жіночого погляду, навіть певної жорсткості, суворості. Важко повірити, що ця зміна відбувалася протягом лічених місяців, років. Зазвичай час робить це значно повільніше і непомітніше. Довго ліпиться людське обличчя. Повільно вимальовується на ньому душа.

А війна швидко створювала свій образ людей. Писала свої портрети.

Ольга Василівна:

— Ми зайняли велике село. Дворів зо триста. І там залишився німецький шпиталь. У будівлі місцевої лікарні. Перше, що я побачила: на дворі вирита велика яма, і частина хворих лежить розстріляна — перед відступом німці самі розстріляли своїх поранених. Вони, напевне, вирішили, що ми так чинитимемо. Діятимемо так, як вони поводилися з нашими пораненими. Одна палата залишилася, до цих, вочевидь, не дійшли, не встигли, а може, покинули, бо вони всі були без ніг.

Коли ми зайшли до їхньої палати, вони з ненавистю дивилися на нас: мабуть, вважали, що прийшли їх убивати. Перекладач сказав, що ми поранених не вбиваємо, а лікуємо. Тоді один навіть став вимагати: мовляв, вони три дні нічого не їли, їх три дні не перев’язували. Я подивилася — справді, це було страхіття. Їх давно не дивився лікар. Рани загноїлися, бинти вросли в тіло.

— І вам їх було шкода?

— Я не можу назвати те, що відчувала тоді, жалістю, жалість — це все ж таки співчуття. Цього я не відчувала. Це інше... У нас був такий випадок... Один солдат ударив полоненого... Так от, мені це здавалося неможливим, і я заступилася, хоча я розуміла... Це в нього крик душі... Він мене знав, він був, звісно, старший за мене, вилаявся. Але вже не став бити...

А крив мене матом: «Ти забула... мать! Ти забула, як вони

мать...» Я нічого не забула, я пам’ятала ті чоботи... Коли німці виставили перед своїми траншеями ряди чобіт з відрізаними ногами. Це було взимку, вони стояли, наче кілки... Ці чоботи... Усе, що ми