У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

— Ні, вона її поцілувала зі словами:"Батько воює, і ти йди воюй".

Уже дорогою ця дівчина мені розповіла, що вона медсестра, потрапила в оточення...

Довго мене всюди кидало, і нарешті потрапила я до міста Тамбова, улаштувалася до госпіталю. У госпіталі було добре, я після голодування погладшала, така повненька стала. І ось коли мені виповнилося шістнадцять років, мені сказали, що я можу, як і всі медсестри, лікарі, здавати кров. Почала я здавати кров щомісяця. У госпіталі постійно потрібні були сотні літрів, бракувало її. Здавала відразу по п’ятсот кубиків, по півлітра крові два рази на місяць. Отримувала донорський пайок: кілограм цукру, кілограм манки, кілограм ковбаси, щоб відновити сили. Я дружила з нянечкою тіткою Нюрою, у неї було семеро дітей, а чоловік загинув на початку війни. Старший хлопчик, якому одинадцять років, пішов за продуктами і загубив картки, так я свій донорський пайок віддавала їм. Якось лікар мені каже: "Напишімо твою адресу, раптом з’явиться той, кому увіллють твою кров". Ми написали адресу і пристебнули цей папірець до пляшечки.

І ось через якийсь час, місяці два минуло, як не більше, я змінилася після чергування і пішла, спати лягла. Смикають мене:

— Вставай! Вставай, до тебе брат приїхав.

— Який брат? Немає в мене брата.

Наш гуртожиток був на останньому поверсі, я спустилася вниз, дивлюся: стоїть лейтенант молодий, гарний. Питаю:

— Хто тут кликав Омельченко?

Він відповідає:

— Я кликав. — І показує мені записку, яку ми з лікарем написали. — Ось... Я твій брат по крові...

Привіз мені два яблука, мішечок цукерок, тоді цукерок ніде було купити. Боже! Які ж то були смачні цукерки! Пішла до начальника госпіталю: "Брат приїхав!" Пустили мене у звільнення. Він запросив: "Ходімо до театру". А я ще жодного разу в житті в театрі не була, а тут до театру та ще з хлопцем. Хлопець гарний. Офіцер!

За кілька днів він поїхав, у нього було направлення на Воронезький фронт. Коли він прийшов попрощатися, я відчинила вікно і помахала йому рукою. У звільнення мене не пустили: саме привезли багато поранених.

Ні від кого листів не одержувала, навіть не уявляла, як це — одержати лист. І раптом мені вручають трикутничок, розгорнула, а там написано: "Ваш друг, командир кулеметного взводу... поліг у бою як герой..." Це той, мій брат по крові. Він сам із дитячого будинку, і, мабуть, єдина адреса, яка в нього була, — моя. Моя адреса... Їдучи, він дуже просив, щоб я залишалася в цьому госпіталі, після війни йому легше буде мене знайти. "На війні, — боявся, — легко загубитися". І за місяць я отримую ось цей лист, що він загинув... І мені так стало страшно. Мене вдарило в серце... Я вирішила хоч би там що піти на фронт і помститися за свою кров, я знала, що десь пролилася моя кров...

Але на фронт піти не так просто. Три рапорти написала начальнику госпіталю, а на четвертий раз прийшла до нього на прийом:

— Якщо ви мене не відпустите на фронт, то я втечу.

— Ну гаразд. Я тобі дам направлення, раз ти така вперта.

Найстрашніший, звісно, перший бій. Ну, тому що іще нічого не знаєш... Небо гуде, земля гуде, здається, серце розірветься, шкіра на тобі ось-ось лусне. Не думала, що земля може тріщати. Усе тріщало, усе гриміло. Колихалося... Уся земля... Я просто не могла... Як мені все це пережити... Гадала, що не витримаю. Мені дуже страшно стало, і ось я вирішила: щоб не злякатися, вийняла свій комсомольський квиток, вмочила в кров пораненого і поклала собі до кишеньки коло серця, застебнула. І ось саме в такий спосіб я дала собі клятву, що маю витримати, найголовніше — не злякатися, бо якщо я злякаюся під час першого бою, то вже далі не ступлю ані кроку. Мене заберуть із передової, відправлять до медсанбату. А я хотіла бути тільки на передовій, я хотіла коли-небудь побачити хоч одного фашиста в обличчя... Особисто... І ми наступали, йшли по траві, а трава виросла до пояса. Там уже кілька років не сіяли. Йти було дуже важко. Це на Курській дузі...

Після бою викликав мене начальник штабу. Якась хатинка зруйнована, там нічого немає. Стоїть один стілець, і він стоїть. Посадив мене на цей стілець:

— Ну, ось дивлюся я на тебе і гадаю: що змусило тебе піти в це пекло? Уб’ють, як муху. Бо це ж війна! М’ясорубка! Давай переведу хоча б у санчастину. Ну, добре, коли вб’ють, а якщо залишишся без очей, без рук? Про це ти думала?

А я відповідаю:

— Товаришу полковник, я думала. І про одне прошу: залиште мене в роті.

— Гаразд, іди! — як крикне на мене, я навіть злякалася. І відвернувся до вікна...

Бої важкі. У рукопашній була... Це жах... Це не для людини... Б’ють, колють багнетом, душать за горло один одного. Ламають кістки. Виття стоїть, крик. Стогін. І той хруст... Той хруст! Його не забудеш ніколи. Хрускіт кісток... Ти чуєш, як череп тріщить. Розколюється... Навіть для війни це кошмар, нічого людського там немає. Нікому не повірю, якщо скаже, що на війні не страшно. Ось німці піднялися і йдуть, вони йдуть завжди із закасаними по лікоть рукавами, ще п’ятьдесять хвилин — і атака. Тебе починає тіпати. Морозить. Але це до першого пострілу... А тоді... Як почуєш команду, вже нічого не тямиш, разом з усіма піднімаєшся і біжиш. І вже не думаєш про страх. А ось наступного дня ти вже не спиш, тобі вже страшно. Усе згадуєш, усі подробиці, і потроху усвідомлюєш, що тебе могли вбити, і стає шалено страшно. Відразу після атаки краще не дивитися на обличчя, це якісь зовсім інші обличчя, не такі, як зазвичай у людей. Вони й самі не можуть один на одного очей підвести. Навіть на дерева не дивляться. Підійдеш до нього, а він: "В-відійди! Ві..." Я слів не доберу, як це пояснити. Здається, що всі трошки ненормальні, і навіть щось звірине миготить. Краще не бачити. Я досі не вірю, що живою залишилася. Жива... І поранена, і контужена, але ціла, не вірю...

Очі заплющу, все знову перед собою бачу...

Снаряд улучив у склад із боєприпасами, спалахнув вогонь. Солдат стояв поблизу, охороняв, його обпалило. Це вже був чорний шматок м’яса... Він лише стрибає... Підскакує на одному