У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович
І наскочили відразу на танки...»
«Коли вони помирали... Як вони дивилися... Як вони...»
«Мій перший поранений... Куля влучила йому в горло, він жив ще кілька днів, але нічого не говорив...
Відрізають руку чи ногу, крові немає... Там біле чисте м’ясо, кров потім. Я й тепер не можу обробляти курку, якщо біле чисте м’ясо. У мене солоно-солоно в роті робиться...»
«У полон військових жінок німці не брали... Відразу розстрілювали. Або водили перед строєм своїх солдатів і показували: ось, мовляв, не жінки, а виродки. І ми завжди два патрони для себе тримали, два — на випадок осічки.
У нас потрапила в полон медсестра... Через день, коли ми відбили те село, скрізь валялися мертві коні, мотоцикли, бронетранспортери. Знайшли її: очі виколоті, груди відрізані...
Її посадили на палю... Мороз, і вона біла-біла, і волосся все сиве. Їй було дев’ятнадцять років.
У рюкзаку в неї ми знайшли листи з дому і гумову зелену пташку. Дитячу іграшку...»
«Ми відступаємо... Нас бомблять. Перший рік відступали й відступали. Фашистські літаки літали близько-близько, ганялися за кожним. А завжди здається — за тобою. Я біжу... Я бачу і чую, що літак прямує на мене... Бачу льотчика, його обличчя, і він бачить, що дівчата... Санітарний обоз... Строчить уздовж возів і ще посміхається. Він бавився... Така зухвала, страшна посмішка... І гарне обличчя...
Я не витримую... Я кричу... Біжу в кукурудзу — він туди, я до лісу — він мене притискає до землі. Уже — кущі... Заскочила до лісу, в якесь старе листя. У мене тече кров із носа зі страху, не знаю: жива я чи не жива? Та ні, жива... Відтоді дуже боялася літаків. Він ще десь, а я вже боюся, я вже ні про що не думаю, а лише, що він летить, де мені сховатися, куди мені забитися, щоб не бачити й не чути. Досі звук літака не витримую. Не літаю...»
«Ех-ех, дівчата...»
«Перед війною я збиралася заміж... За свого вчителя музики. Божевільна історія. Я серйозно закохалася... І він... Але мама не пустила: "Мала ще!!!"
Невдовзі почалася війна. Я попросилася на фронт. Хотіла поїхати з дому, стати дорослою. Родичі плакали і споряджали мене в дорогу. Теплі шкарпетки, білизна...
Першого вбитого я побачила першого дня... Випадково на двір школи, де розташувався госпіталь, залетів осколок і смертельно поранив нашого фельдшера. І я подумала: для заміжжя, мама вирішила, я маленька, а для війни — ні... Моя люба мама...»
«Щойно зупинимося... Поставимо госпіталь, завантажать нас пораненими, і тут — наказ: евакуюватися. Поранених тих завантажимо, а тих — ні. Бракує машин. Нас кваплять: "Залишайте. Ідіть самі". Ти збираєшся, вони на тебе дивляться. Проводжають очима. У їхніх поглядах все: смиренність, образа... Просять: "Брати! Сестрички! Не залишайте нас німцям. Пристрельте". Така печаль! Така печаль!!! Хто може підвестися, той іде з нами. Не може — лежить. І ти нікому з них вже не в змозі допомогти, боїшся очі звести... Молодою була, плачу-плачу...
Коли вже наступали, ми жодного нашого пораненого не залишали. Навіть німецьких поранених підбирали. І я якось із ними працювала. Звикну, перев’язую, наче нічого. А як згадаю сорок перший рік, як своїх поранених залишали і що вони з ними... Як вони з ними... Ми бачили... Здається, до жодного більше не підійду... А назавтра йду і перев’язую...»
«Ми рятували... Але деякі шкодували, що вони медики і можуть лише перев’язувати, а не ступають зі зброєю. Не стріляють. Я пам’ятаю... Я пам’ятаю це почуття. Пам’ятаю, що на снігу запах крові надто сильний... Убиті... Вони лежали на полях. Птахи повитягали їхні очі, подзьобали обличчя, руки. Ой, неможливе життя...»
«Наприкінці війни... Я боялася писати додому листи. Не буду, думаю, писати, бо раптом мене вб’ють, і мама плакатиме, що війна скінчилася, а я загинула саме перед Перемогою.
Ніхто про це не казав, але всі про це думали. Уже ми відчували, що невдовзі переможемо. Уже весна почалася.
Я раптом побачила, що небо синє...»
«Що мені запам’яталося... Що запало в пам’ять? Тиша, незвичайна тиша в палатах, де лежали важкі поранені... Найважчі... Вони не розмовляли один з одним. Нікого не кликали. Багато хто непритомний. А найчастіше лежить і мовчить. Думає. Кудись убік дивиться і думає. Гукнеш — не чує.
Про що вони думали?»
Про коней і птахів
«А ми їхали, їхали...
Стоять на станції поряд два ешелони... Один із пораненими і другий — із кіньми. І ось почалося бомбардування. Ешелони запалали... Ми почали відчиняти двері, рятувати поранених, щоб вони йшли, а вони всі кинулися рятувати коней. Коли поранені люди кричать, страшно, але немає нічого страшнішого, ніж коли іржуть поранені коні. Вони ж ні в чому не винні, вони за людські справи не відповідають. І ніхто не побіг у ліс, а всі кинулися рятувати коней. Усі, хто міг. Усі!
Я хочу сказати... Я хочу сказати, що фашистські літаки літали побіля самої землі. Низько-низько. Я потім думала: німецькі льотчики все бачили, невже їм не було соромно? Що вони думали...»
«Я пригадую один випадок... Прийшли ми до селища, а там коло лісу лежать убиті партизани. Як над ними знущалися, я переказати не зможу, серце не витримає. Їх різали на шматочки... Кишки випотрошили, як у свиней... Вони лежать... А недалеко коні пасуться. Вочевидь, коні партизанські, навіть із сідлами. Або вони втекли від німців і повернулися, або їх не встигли забрати, — незрозуміло. Вони далеко не відходили. Трави багато. І теж думка: як це люди таке перед конями творили? Перед тваринами. Коні на них дивилися...»
«Горіло поле і ліс... Курився луг. Я бачила згорілих корів і собак... Запах незвичний. Незнайомий. Я бачила... Згорілі бочки з помідорами, з капустою. Птахи горіли. Коні... Багато... Багато чого чорного валялося на дорогах. До того запаху теж треба було звикнути...
Я тоді зрозуміла, що горіти може все... Навіть кров горить...»
«Під час бомбування прибилася до нас коза. З нами лягла. Просто поруч лягла і кричить. Кинули бомбити, вона з нами іде і все тулиться до людей, ну, жива ж істота, теж боїться. Дійшли
