У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

ногу, ампутувати вище коліна, бо починалася гангрена. І я тут трошки легкодухість виявила, не хотіла жити калікою. Навіщо мені жити? Кому я потрібна? Ні батька, ні матері. Тягар на все життя. Ну, кому я потрібна, обрубок! Задушусь... І я попросила у санітарки замість маленького рушника великий... А мене в госпіталі всі дражнили: "А тут бабуся... Бабуся стара лежить". Бо коли начальник госпіталю побачив мене вперше, то спитав: "Ну, а скільки ж тобі років?" Я йому скоренько: "Дев’ятнадцять. Дев’ятнадцять невдовзі буде". Він засміявся: "О! Стара, стара. Це вже неабиякий вік". І санітарка тітка Маруся мене так дражнила. Вона мені каже: "Я дам рушник, оскільки тебе до операції готують. Але дивитимуся за тобою. Щось не подобаються, дівка, мені твої очі. Чи не надумала ти чого поганого?" Я мовчу... Але бачу, що й справді: готують до операції. Я хоча й не знала, що означає операція, ні разу не різана, це тепер географічна мапа на тілі, але здогадалася. Сховала великий рушник під подушку і чекаю, коли всі затихнуть. Позасинають. А ліжка були залізні, думаю: зав’яжу рушник за ліжко і задушусь. Тільки б сили стало... Але тітка Маруся не відходила від мене всю ніч. Врятувала вона мене, молоду. Не заснула... Врятувала дурну...

А мій палатний лікар, молодий лейтенант ходить за начальником госпіталю і вмовляє: "Дайте я спробую. Дайте я спробую.. "А той йому: "Що ти спробуєш? У неї вже один палець чорний. Дівчині дев’ятнадцять років. Через нас із тобою загине". Виявляється, мій палатний лікар був проти операції, він пропонував інший спосіб, новий на ті часи. Спеціальною голкою вводити під шкіру кисень. Кисень живить... Ну, я точно не скажу як, я не медик... І він, цей молодий лейтенант, умовив начальника госпіталю. Не стали вони мені ногу різати. Почали лікувати в той спосіб. І за два місяці я вже ходила. На милицях, звісно, ноги, як ганчірки, немає ніякої опори. Я їх не відчувала, я їх лише бачила. Потім навчилася ходити без милиць. Мене вітали: народилася вдруге. Після госпіталю слід було відпочити. А який відпочинок? Куди? До кого? Поїхала я до своєї частини, до своєї гармати. Вступила там у партію. У дев’ятнадцять років...

День Перемоги зустріла у Східній Пруссії. Уже протягом кількох днів було затишшя, ніхто не стріляв, а серед ночі раптом сигнал: "Повітря!" Ми всі підхопилися. І тут кричать: "Перемога! Капітуляція!" Капітуляція — це добре, а от перемога — до нас дійшло: "Війна скінчилася! Війна скінчилася!" Всі почали стріляти, хто з чого, у кого що було: автомат, пістолет... З гармат стріляли... Той сльози втирає, той танцює: "Я — живий.

Я — живий!" Третій впав на землю й обіймає, обіймає пісок, каміння. З радості... А я стою, і до мене доходить: раз скінчилася війна, то мій тато ніколи додому не повернеться. Війна скінчилася... Командир потім погрожував: "Ну що ж, демобілізації не буде, поки за набої не заплатите. Що ви накоїли? Скільки ви набоїв випустили?" Нам здавалося, що на землі буде завжди мир, що ніхто ніколи не захоче війни, всі набої мають бути знищені. Навіщо вони? Ми втомилися ненавидіти. Втомилися стріляти.

Аж як захотілося додому! Нехай там і тата не було, і мами не було. Дім — це щось, що більше, ніж люди, які в ньому живуть, і більше, ніж сам будинок. Це щось таке... У людини має бути дім... Земний уклін моїй мачусі, вона мене як мати зустріла. Я її згодом мамою називала. Вона мене чекала, ой як чекала. Хоча начальник госпіталю встиг написати, що мені ампутують ногу, привезуть до неї каліку. Щоб вона приготувалася. Обіцяв, що я трохи в неї поживу, а потім мене заберуть... Але вона хотіла, щоб я повернулася додому...

Вона мене чекала... Я була дуже схожою на тата...

Ми вісімнадцяти-двадцятирічними пішли на фронт, а повернулися двадцяти-двадцятичотирьохрічними. Спочатку радість, а потім страшно: а що ми робитимемо на "цивілці"? Страх перед мирним життям... Подружки інститути встигли закінчити, а хто ми? Ні до чого не пристосовані, без спеціальності. Усе, що знаємо, — війна, все, що вміємо, — війна. Хотілося швидше звільнитися від війни. З шинелі швиденько пошила собі пальто, ґудзики перешила. На базарі продала кирзові чоботи і купила черевички. Одягла вперше сукню, сльозами вмивалася. Сама себе в дзеркалі не впізнала, ми ж чотири роки — у штанях. Кому мені було говорити, що я поранена, контужена. Спробуй скажи, а хто тебе потім на роботу прийме, хто заміж візьме? Ми мовчали, як риби. Нікому не зізнавалися, що воювали на фронті. Так один із одним зв’язок тримали, листувалися. Це потім вшановувати нас почали, через тридцять років... Запрошувати на зустрічі... А спершу ми таїлися, навіть нагороди не носили. Чоловіки носили, а жінки ні. Чоловіки — переможці, герої, женихи, у них була війна, а на нас дивилися зовсім по-іншому. Зовсім по-іншому... У нас, скажу я вам, забрали перемогу. Тихенько виміняли її на звичайне жіноче щастя. Перемогу з нами не розділили. І було прикро... Незрозуміло... Бо на фронті чоловіки ставилися до нас чудово, завжди оберігали, мені не траплялося в мирному житті, щоб вони так ставилися до жінок. Коли відступали, ляжемо відпочити — земля гола, вони самі залишаться в гімнастерках, а нам віддадуть свої шинелі: "Дівчаток... Дівчаток треба вкрити..." Знайдуть десь клаптик вати, бинта: "На, візьми, тобі знадобиться..." Сухариком останнім поділяться. Крім добра, крім тепла ми нічого на війні не бачили. Не знали. А після війни? Я мовчу... Мовчу... Що заважає нам згадувати? Неймовірно тяжкі спогади...

Приїхали з чоловіком до Мінська. У нас нічого немає: ні простирадла, ні кухлика, ні виделки... Дві шинелі, дві гімнастерки. Знайшли мапу, вона добра була, на бязі, ми її відмочували... Велика мапа... Ось це бязеве простирадло — перше простирадло у нас було. Потім, коли донька народилася, на пелюшки її пустили. Мапуту... Як тепер пам’ятаю, політична мапа світу... А спала донька у валізі... Фанерна валіза, з якою чоловік повернувся з фронту, була замість люльки. Крім любові, нічого вдома не було. Так скажу... Чоловік якось прийшов: "Ходімо, я бачив викинутий старий диван..." І ми пішли за тим диваном — вночі, щоб ніхто не бачив. Як ми раділи тому дивану!

Усе ж таки ми були щасливі. У мене з’явилося стільки подруг! Час важкий, але ми не сумували. Отоваримо картки і телефонуємо одна одній: "Приходь, я цукор одержала. Чай питимемо". Нічого над нами