У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович
Місто було в облозі. Фронт дуже близько. На третьому номері трамвая можна було доїхати до заводу Кірова, а там вже починалася лінія фронту. Як погода ясна, так і артобстріл. Причому били прямою наводкою. Били, били, били... Великі кораблі стояли біля пірса їх, звісно, замаскували, але все одно можливість ураження не виключалося. Ми стали димозавісниками. Був організований Окремий загін димомаскування, яким командував колишній командир дивізіону торпедних катерів капітан-лейтенант Олександр Богданов. Дівчата здебільшого із середньотехнічною освітою або після перших курсів інституту. Наше завдання — вберегти кораблі, прикривати їх димом. Розпочинається обстріл, моряки чекають: «Скоріше б дівчата дим повісили. З ним спокійніше». Виїжджали на машинах зі спеціальною сумішшю, а всі в цей час ховалися в бомбосховищі. Ми ж, так би мовити, викликали вогонь на себе. Адже німці били по тій димовій завісі...
У нас харчування, знаєте, блокадне, але якось витримували. Ну, по-перше, молодість, це важливо, а по-друге, ми дивувалися саме ленінградцям. Нас же хоча б чимось забезпечували, їжа якась була, нехай мінімальна, а там же люди йшли і з голоду падали. На ходу помирали. До нас приходили звідти діти, і ми їх підгодовували зі своїх мізерних пайків. Це були не діти, це були якісь маленькі старички. Мумії. Вони нам розповідали про блокадне меню, якщо можна так сказати: суп зі шкіряних ременів або шкіряних нових черевиків, заливне зі столярного клею, млинчики з гірчиці... У місті з’їли всіх котів і собак. Зникли горобці, сороки. Навіть щурів і мишей ловили, щоб з’їсти... На чомусь їхтам смажили... Потім діти вже не приходили, а ми їх довго чекали. Напевно, померли. Гадаю, що так... А взимку, коли Ленінград залишився без палива, нас відправили ламати будинки до одного з районів міста, де ще стояли дерев’яні споруди. Найважчий момент — коли підходиш до будинку... Будинок стоїть добрий, там вимерли люди або виїхали, але найчастіше померли. Відчувалося це по залишеному на столі посуду, по речах. Напевно, із півгодини ніхто не міг підняти лом. Уявляєте? Всі стояли і чогось чекали. Тільки коли командир підійде і всадить лом, тоді ми починали валити.
Були на лісозаготівлях, тягали ящики з боєприпасами. Згадую, тягла один ящик, так і впала, він важчий за мене. Це — одне. А друге — нам було важко саме як жінкам. Я потім стала командиром відділення. Всі відділення з молодих хлопчаків. Ми цілий день на катері. Катер невеликий, там немає ніяких гальюнів. Хлопцям за потреби можна через борт, та й годі. Ну, а як мені? Кілька разів я доти дотерпіла, що стрибнула прямо за борт і плаваю. Вони кричать: «Старшина за бортом!» Витягнуть. Ось така елементарна дрібниця... Але яка це дрібниця? Я потім лікувалася... Уявляєте? А сама вага зброї? Це для жінки теж важко. Нам спочатку дали гвинтівки, а гвинтівки були вищими за нас. Дівчата йдуть, а багнети над ними на півметра.
Чоловікові було легше до всього призвичаїтися. До того аскетичного побуту... До тих відносин... А ми сумували, дуже сумували за домівкою, за мамою, за затишком. У нас була одна москвичка, Наташка Жиліна, її нагородили медаллю «За відвагу» і ще — відпустили додому на кілька днів. Так коли вона приїхала, ми її обнюхували. Ну, буквально ставали в чергу й обнюхували, казали, що вона житлом пахне. Така туга була за домом... Така радість лише від вигляду конверта з листом... Від татового почерку... Якщо траплялася хвилина відпочинку, щось вишивали, якісь хусточки. Дадуть нам онучі, а ми з них шарфики вигадаємо, обв’яжемо. Хотілося чогось жіночого. Саме цього жіночого нам бракувало, просто несила була. Шукаєш будь-якого приводу, щоб голку в руки взяти, зашити що-небудь, хоч на деякий час повернутися до свого природного вигляду. Звісно, і сміялися, і раділи, але все це було не так, як до війни. Якийсь особливий стан...
Магнітофон записує слова, зберігає інтонацію. Паузи. Плач і розгубленість. Я розумію, що коли людина говорить, то створюється щось більше, ніж залишається потім на папері. Весь час шкодую, що не можу «записати» очі, руки. Їхнє життя під час розмови, їхнє особисте життя. Окреме. Їхні «тексти».
— У нас дві війни... Це так... — вступає до розмови Саул Генріхович. — Почнемо згадувати, і я відчуваю: вона свою війну запам’ятала, а я свою. От і в мене щось таке було, як вона вам про будинок розповідала, або як вони шикувалися в чергу й обнюхували дівчину, що повернулася з дому. Але я цього не пам’ятаю... Проскочило мимо... Тоді це здавалося дрібницею. Чимось, не вартим уваги. А ще вона вам про безкозирки не розказала. Олю, як же ти таке забула?
— Не забула. Це з самого-самого... Завжди боюся виймати з пам’яті цю історію. Щоразу... А було так: на світанку наші катери пішли в море. Кілька десятків катерів... Незабаром ми почули, як почався бій. Ми чекали... Прислухалися... Бій тривав багато годин, і був момент, коли він наблизився до самого міста. Але десь неподалік затих. Перед сутінками я вийшла на берег: вздовж Морського каналу пливли безкозирки. Одна за одною. Безкозирки і великі червоні плями на воді... Тріски якісь... Це наших хлопців десь скинули у воду... Скільки я стояла, стільки ці безкозирки пливли. Я спочатку лічила, а потім припинила. І не могла піти, і не могла дивитися. Морський канал став братською могилою...
Сауле, де моя хусточка? Я щойно її в руках тримала... Ну, та де ж вона?
— Я багато чого з її оповідань запам’ятав, врізалося — для онуків. Часто не свою, а її війну розповідаю. Їм вона цікавіша, ось що я помітив, — снує далі свою думку Саул Генріхович. — У мене більше конкретного військового знання, а в неї почуття. А почуття завжди яскравіші, вони завжди сильніші фактів. У нас теж у піхоті були дівчата. Досить було хоч одній із них з’явитися серед нас, як ми виструнчувалися. Ви собі не уявляєте... Не уявляєте! — І відразу ж: — Це слівце я теж у неї підхопив. Ви собі уявити не можете, як приємно почути жіночий сміх на війні! Жіночий голос.
Чи була на війні любов? Була! І ті жінки, яких ми зустріли там, прекрасні дружини. Вірні подруги. Хто одружився на війні, це найщасливіші люди, найщасливіші пари. Ось ми теж полюбили одне одного на фронті. Серед вогню і смерті. Це — міцний зв’язок. Не буду
