У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович
Мати його дуже старенька, він із нею жив, сидить із нами за столом і плаче. Я дивуюся:
— Чого ж ви плачете? Тішитися треба, що однополчани зустрілися.
Вона мені відповідає:
— У мене три сини на війну пішли. Два загинули, а Ваня живий додому повернувся.
А у Вані обох очей немає. Вона протягом усього життя його за руку водить.
Я в нього спитала:
— Ваню, останнє, що ти бачив, — це Прохорівське поле, танкова битва... Що ти згадуєш про той день?
І знаєте, що він мені відповів?
— Шкода, що рано дав команду екіпажу покинути машину. Усе одно хлопці загинули. А ми б змогли ще один німецький танк підбити...
Ось чого йому шкода... Досі...
А ми з ним на війні були щасливими... Не було ще жодних слів між нами. Нічого. Але я пам’ятаю...
Чому я залишилася жива? Навіщо? Гадаю... Я так розумію, щоб про це розповідати...»
Наша зустріч із Ніною Яківною мала продовження, але вже письмове. Переписавши розповідь із магнітофонної стрічки і вибравши те, що мене найбільше здивувало і вразило, я, як і обіцяла, переслала їй один екземпляр. За кілька тижнів із Москви приходить важка замовна бандероль. Розкриваю: газетні вирізки, статті, офіційні звіти про військово-патріотичну роботу, яку веде в московських школах ветеран війни Ніна Яківна Вишневська. Повернувся і матеріал, що я послала, від нього мало залишилося — весь покреслений: викинуті веселі рядки про кухарів, які в котлах миються, і навіть невинне: «Дядечку, а дядечку, мені дядечко велів вам віддати оце...» А на сторінках з історією про лейтенанта Мишка Т. стояли обурені знаки запитання та позначки на полях: «Я для свого сина — героїня. Божество! Що він думатиме про мене після цього?»
Потім я не раз натрапляла на ці дві правди, що живуть в одній людині: особистою правдою, загнаною в підпілля, і загальною, просоченою духом часу. Запахом газет. Перша лише зрідка могла вистояти під тотальним натиском другої. Якщо у квартирі, наприклад, крім оповідачки, опинявся ще хтось із рідних чи знайомих, сусідів (найпаче чоловіків), вона була менш щиросердою і довірливою, ніж коли ми залишилися з нею удвох. Це була вже розмова на публіку. Для глядача. Ніяк було не пробитися до її особистого враження, я відразу бачила міцний внутрішній захист. Самоконтроль. Коригування чинили постійно. І навіть визначилася закономірність: що більше слухачів, то безпристраснішою і стерильнішою ставала розповідь. З осторогою на те, як треба. Страшне вже здавалося великим, а незрозуміле й темне в людині — миттєво поясненим. Я потрапляла до пустелі минулого, де були самі пам’ятники. Подвиги. Горді й непроникні. Ось так, як і з Ніною Яківною: одну війну вона згадувала для мене — «як доньці, щоб ти зрозуміла, чого нам, ще зовсім дівчаткам, довелося зазнати», інша призначалася для великої аудиторії — «як інші розповідають і як в газетах пишуть — про героїв і подвиги, щоб виховувати молодь на високих прикладах». Щоразу мене вражала ця недовіра до простого і людського, це бажання підмінити життя ідеалом. Звичайне тепло — холодним сяйвом.
А я не можу забути, як ми пили чай по-домашньому, на кухні. І обидві плакали.
«У НАШІЙ ХАТІ ДВІ ВІЙНИ ЖИВУТЬ...»
Сірий панельний будинок на вулиці Каховській у Мінську, півміста в нас забудовано цими безликими багатоповерхівками, які щороку стають більш похмурими. Але цей будинок все ж особливий. «Тут у нас в одній квартирі дві війни живуть», — почую я, коли мені відчинять двері. Воювала в морській частині на Балтиці старшина першої статті Ольга Василівна Подвишенська. У піхоті сержантом був її чоловік Саул Генріхович.
Усе повторюється... Я знову довго розглядаю сімейні фотоальбоми, ретельно і з любов’ю оформлені, які завжди лежать на помітному місці для гостей. Та й для себе теж. Кожен із цих альбомів має назву: «Наш рід», «Війна», «Весілля», «Діти», «Внуки». І мені подобається ця повага до власного життя, задокументована любов до колишнього і прожитого. До рідних облич. Доволі рідко натрапляю на таке почуття вдома, на те, щоб люди вдивлялися у свій рід, у свою нить, хоча відвідала вже сотні квартир, побувала в різних сім’ях — інтелігентних і простих. Міських і сільських. Напевно, часті війни й революції відучили нас тримати зв’язок із минулим, дбайливо ткати павутину роду. Озиратися в далечінь. Пишатися. Поспішали забути, стерти сліди, бо збережені свідчення могли стати доказом, часто коштували життя. Далі бабусі й дідуся ніхто нічого не знає і не шукає свого коріння. Творили історію, але жили аби день прожити. Короткою пам’яттю.
А тут інакше...
— Невже це я? — сміється Ольга Василівна і сідає поруч зі мною на дивані, бере в руки знімок, де вона в матроській формі, з бойовими нагородами. — Скільки дивлюся на ті фотографії, стільки дивуюся. Саул показав нашій шестирічній онучці, вона спитала: «Бабусю, ти раніше була хлопчиком, так?»
— Ольго Василівно, ви відразу пішли на фронт?
— Війна моя почалася з евакуації... Я залишила свій дім, свою юність. Усю дорогу по ешелону стріляли, бомбили, літаки літали низько-низько. Я пам’ятаю, як із вагона вискочила група хлопчаків із ремісничого училища, вони всі були в чорних шинелях. Це така мішень! Їх усіх розстріляли — літаки йшли над самою землею. Було таке відчуття, що розстрілювали і лічили... Уявляєте?
Ми працювали на заводі, там годували, нам було непогано. Але серце палало... І я писала листи до військкомату. Один — другий — третій... У червні сорок другого одержала повістку. Нас через Ладогу на відкритих баржах під обстрілом переправили до блокадного Ленінграда. Першого ж дня в Ленінграді я запам’ятала білі ночі й загін моряків, ідуть у чорному. Обстановка відчувається напружена, перехожих нікого немає, лише працюють прожектори і йдуть
