У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

На війні я став кращим... Безумовно! Як людина я став там кращим, бо там багато страждання. Я бачив багато страждання, і сам багато страждав. І там неголовне в житті відразу відмітається, воно зайве. Там це розумієш... Але війна нам помстилася. Але... У цьому ми самі собі боїмося зізнатися... Вона наздогнала нас... Не у всіх наших дочок склалися особисті долі. І ось чому: їхні мами, фронтовички, виховали так, як вони самі виховувалися на фронті. І тата теж. З тієї моралі. А на фронті людина, я вам уже казав, відразу зрозуміло: яка вона, чого варта. Там не сховаєшся. Їхні дівчата не мали уявлення, що життя може бути не таким, як у їхній родині, їх не попередили про жорстокий спід світу. Ці дівчатка, виходячи заміж, легко потрапляли до рук пройдисвітів, ті їх обманювали, бо обдурити їх дуже легко. Так сталося з багатьма дітьми наших фронтових друзів. І з нашою дочкою теж...

— Дітям ми про війну чомусь не розповідали. Напевно, боялися і жаліли їх. Чи правильно це? — замислюється Ольга Василівна. — Я й орденські колодки не носила. Був випадок, коли зірвала їх і жодного разу більш не приколювала. Після війни я працювала директором хлібозаводу. Приходжу на нараду, і начальник тресту, теж жінка, побачила мої колодки і при всіх каже: «Що ти їх начепила, мов чоловік?» У самої був трудовий орден, він завжди у неї на піджаку, а мої військові нагороди їй чомусь не подобалися. Коли ми залишилися віч-на-віч у кабінеті, я все їй виказала по-моряцьки, їй було ніяково, але в мене якось не стало настрою носити нагороди. І тепер не приколюю. Хоча пишаюся.

Тільки за десятки років відома журналістка Віра Ткаченко написала в центральній газеті «Правда» про нас, про тих, що теж були на війні. І що є жінки-фронтовички, які залишилися самотніми, не влаштували свого життя і досі не мають квартир. А ми перед цими святими жінками в боргу. І тоді якось потрошку почали на жінок-фронтовичок звертати увагу. Їм було по сорок-п’ятдесят років, вони жили в гуртожитках. Нарешті їм почали давати окремі квартири. Моя подруга... Не називатиму її прізвища, раптом образиться... военфельдшер... Тричі поранена. Скінчилася війна, вступила до медичного інституту. Нікого з рідних вона не знайшла, всі загинули. Страшно бідувала, мила вночі під’їзди, щоб прогодуватися. Але нікому не зізнавалася, що інвалід війни і має пільги, всі документи порвала. Я запитую: «Навіщо ти порвала?» Вона плаче: «А хто б мене заміж узяв?» — «Ну, що ж, — кажу, — правильно вчинила». Ще голосніше плаче: «Мені б ці папірці тепер стали в пригоді. Хворію тяжко». Уявляєте? Плаче.

На святкування тридцятип’ятиріччя Перемоги вперше до Севастополя, міста морської російської слави, запросили сто моряків — ветеранів Великої Вітчизняної війни з усіх флотів, з-поміж них і трьох жінок. Дві з них — це ми з подругою. Й адмірал флоту кожній із нас вклонився, привселюдно подякував і руку поцілував. Як забути?!

— А хотілося забути війну?

— Забути? Забути... — перепитує Ольга Василівна.

— Ми не в змозі її забути. Це понад нашу силу, — нарешті перервав тривалу паузу Саул Генріхович. — У День Перемоги, пам’ятаєш, Олю, як зустріли ми стареньку-стареньку матір, і висів у неї на шиї такий же старенький плакатик: «Шукаю Кульнева Томаса Володимировича, пропав безвісти у 1942 році в блокадному Ленінграді». З обличчя видно, що їй далеко за вісімдесят. Це ж скільки років вона його шукає? І до останнього свого подиху шукатиме. Так і ми.

— А я б хотіла забути. Я хочу... — повільно, майже пошепки вимовляє Ольга Василівна. — Я хочу бодай один день прожити без війни. Без нашої пам’яті про неї... Бодай один такий день...

Пам’ять моя закарбувала їх удвох, як і на фронтових знімках, один із яких дарують мені. Там вони молоді, значно молодші за мене. Усе відразу набирає іншого сенсу. Наближається. Я дивлюся на ті молоді знімки і вже по-іншому чую те, що тільки-но чула й записувала. Між нами зникає час.

«ТЕЛЕФОННА ТРУБКА НЕ СТРІЛЯЄ...»

Зустрічають і розповідають не однаково...

Деякі починають розповідати відразу, вже телефоном: «Я пам’ятаю... Я все-все тримаю в пам’яті, ніби це було вчора...» Деякі довго відкладають зустріч і розмову: «Треба зібратися... Не хочу знову потрапити до того пекла...» Валентина Павлівна Чудаєва з тих, хто довго боїться, неохоче впускає до свого потривоженого світу, протягом кількох місяців я час від часу їй телефонувала, але якось ми проговорили дві години і, нарешті, вирішили зустрітися. Негайно — наступного дня.

І ось я прийшла...

— Їстимемо пироги. Зранку клопочуся — весело обіймає мене біля порога господиня. — А з розмовою встигнемо. Ще наплачемося... Я давно живу зі своїм смутком... Передусім — пироги. З черемхою. Як у нас у Сибіру. Нумо, проходь.

Прости, що відразу на «ти». Це фронтове: «Ану, дівчата! Нумо, дівчата!» А ми всі такі, ти вже знаєш... Чула... Кришталю, бачиш, не нажили. Усе, чого набули з чоловіком, у жерстяній коробці з-під цукерок зберігаємо: два ордени та медалі. Лежать у серванті, згодом покажу. — Проводить до кімнати. — Меблі, бачиш, теж старі. Шкода міняти. Якщо речі довго живуть в домівці, то в них з’являється душа. Я вірю.

Знайомить зі своєю подругою Олександрою Федорівною Зєнченко, комсомольським працівником у блокадному Ленінграді.

Я сідаю за накритий стіл: ну що ж, пироги так пироги, тим більше сибірські, з черемхою, які я ніколи не куштувала.

Три жінки. Гарячі пироги. А розмова відразу ж — про війну.

— Ви її тільки не перебивайте запитаннями, — попереджає Олександра Федорівна. — Якщо зупиниться, плакати почне. А після сліз замовкне... Не перепиняйте...

Валентина Павлівна Чудаєва, сержант, командир зенітної гармати:

«Я — із Сибіру... Що спонукало мене, дівча з далекого Сибіру, йти на фронт? З кінця світу, що називається. А щодо кінця світу мене на одній зустрічі французький журналіст спитав. Якось він до мене пильно придивлявся в музеї, я навіть почала бентежитися. Що він хоче? Чому так дивиться? Наприкінці він підійшов і через перекладача попросив, щоб пані Чудаєва дала інтерв’ю. Я,