У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

— Який же молоденький хлопчик!..

Танкісти сміються:

— Який же то хлопчик, бабусю, то ж дівка!

Вона сіла коло мене і роздивляється:

— Яка ж то дівка? Яка ж то дівка? То ж хлопчик молоденький...

Я стрижена, в комбінезоні, в танкошоломі — хлопчик. Вона на піл мене поклала, місцем своїм поступилася і навіть порося зарізала, щоб я швидше видужала. І все жаліла:

— Невже мужиків було замало, що дітей таких побрали... Дівчаток...

Від її слів, від її сліз... На якийсь час мене геть покинула мужність, стало так себе шкода і маму шкода. Ну, що я тут роблю з-поміж чоловіків? Я — дівча. А якщо повернуся без ніг? Були різні думки... Так, були... Я не приховую...

У вісімнадцять років на Курській дузі мене нагородили медаллю "За бойові заслуги" і орденом Червоної Зірки, у дев’ятнадцять років — орденом Вітчизняної війни другого ступеня. Коли прибувало нове поповнення, хлопці всі були молодими, звісно, вони дивувалися. Їм теж по вісімнадцять-дев’ятнадцять років, і вони ще й глузували: "А за що ти отримала свої медалі?" або "А чи була ти в бою?" Чіпляються з жартами: "А кулі пробивають броню танка?"

Одного такого я потім перев’язувала на полі бою, під обстрілом, я і прізвище його запам’ятала — Щеголеватих. У нього була перебита нога. Я йому шину накладаю, а він у мене вибачення просить:

— Сестричко, пробач, що я тебе тоді образив. Ти мені сподобалася, щиро кажучи.

Що ми знали тоді про любов? Коли що й було, то шкільна любов, а шкільна любов ще дитяча. Я пам’ятаю, як ми потрапили в оточення... Руками вривалися в землю, більше нічого у нас не було. Ні лопат... Нічого... Нас зусібіч тиснуть і тиснуть. Ми вже вирішуємо: вночі або прорвемося, або загинемо. Здавалося, що, найімовірніше, загинемо... Не знаю, розповідати це чи не розповідати? Не знаю...

Замаскувалися. Сидимо. Чекаємо ночі, щоб усе ж таки спробувати прорватися. І лейтенант Мишко Т. — комбат був пораненим, і він виконував обов’язки комбата, років йому було з двадцять, — став пригадувати, як він полюбляв танцювати, грати на гітарі. Потім запитує:

— Ти хоч пробувала?

— Чого? Що пробувала? — А їсти хотілося страшно.

— Не чого, а кого... Бабу!

А до війни тістечка такі були. З такою назвою.

— Ні-і-і...

— І я теж ще не пробував. Ось помреш і не дізнаєшся, яка та любов... Уб’ють нас уночі...

— Та пішов ти, дурню! — До мене дійшло, про що він.

Умирали заради життя, ще не знаючи, що це взагалі — життя. Про все ще тільки в книжках читали. Мені кіно про любов подобалося...

Санінструктори в танкових частинах гинули швидко. Для нас місце в танку не передбачено, вчепитися поверх броні, і лише про одне думка, щоб не затягнуло ноги в гусениці. І треба стежити, де танк загориться... Зіскочити і туди бігти, повзти... На фронті нас було п’ятеро подружок: Люба Ясинська, Шура Кисельова, Тоня Бобкова, Зіна Латиш і я. Конаківскі дівчата — звали нас танкісти. І всі дівчата загинули...

Перед боєм, у якому Любу Ясинську вбили, ми з нею сиділи ввечері, обнявшись. Розмовляли. Це був сорок третій рік... Дивізія наша підійшла до Дніпра. Вона мені раптом каже: "Ти знаєш, я в цьому бою загину. От я маю якесь передчуття. Ходила до старшини, просила дати нову білизну, а він пошкодував: "Ти ж нещодавно одержала". Підемо вранці попросимо удвох". Я її заспокоюю: "Ми вже два роки з тобою воюємо, нас тепер кулі бояться". Але вранці вона мене все-таки вмовила піти до старшини, випросили ми в нього пару нової білизни. І ось у неї та нова сорочка спідня. Сніжно-біла, тут із зав’язочками така... Вона вся була закривавлена... Ось таке поєднання білого з червоним, з червоною кров’ю, — і сьогодні у мене в пам’яті. Вона собі таке й уявляла...

Ми несли її вчотирьох на плащ-наметі, вона така важка стала. У нас у тому бою багато людей загинуло. Вирили велику братську могилу. Поклали всіх, поклали кожного без труни, як завжди, а Любу нагорі. До мене ніяк не доходило, що її вже немає і я її ніколи не побачу. Думаю: хоч щось візьму в неї на згадку. А в неї на руці була каблучка, яка вона, золота чи проста, — не знаю. Я її взяла. Хоча хлопці мене зупиняли: не треба, мовляв, брати, погана прикмета. І ось коли вже прощалися, кожен за звичаєм кидає жменю землі, я теж кинула, і та каблучка в мене злетіла туди ж, у могилу... До Люби... І я тоді згадала, що вона дуже любила ту каблучку... У них у сім’ї батько всю війну пройшов, живий повернувся. І брат із війни прийшов. Чоловіки повернулися... А Люба загинула...

Шура Кисельова... Вона була у нас найвродливіша. Як актриса. Згоріла. Вона ховала тяжкопоранених у скиртах соломи, почався обстріл, солома загорілася. Сама Шура врятувалася б, але для цього треба було покинути поранених... От і згоріла разом із ними...

Лише нещодавно дізналася я подробиці загибелі Тоні Бобкової. Вона затулила від осколка міни коханого. Осколки летять — це якісь часточки секунди... Як вона встигла? Вона врятувала лейтенанта Петю Бойчевського, вона його кохала. І він залишився жити.

Через тридцять років Петя Бойчевський приїхав із Краснодара. Знайшов мене. І все це мені розповів. Ми з’їздили з ним до Борисова і розшукали ту галявину, де Тоня загинула. Він узяв землю з її могили... Ніс і цілував...

Було нас п’ять конаківських дівчат... Та одна повернулась до мами...»

Несподівано для мене переходить на вірші:

Смілива дівчинка іздерлась на броню —

Вітчизну боронитиме свою.

За іграшку їй кулі та гармати —

Палає серце горде у дівчати.

Згадаєш, друже, скромну ту красу,

Коли на плащ-наметі понесуть...

Зізнається, що склала їх на фронті. Я вже знаю, що багато хто з них там писав вірші. Їх і тепер старанно переписують, зберігають у сімейних архівах — невмілі й зворушливі. Через

них фронтові альбоми, а мені їх показують у кожному домі, часто нагадують дівочі любовні альбоми. Утім, там — про любов, а тут — про смерть.

«У мене дружна сім’я. Добра. Діти, онуки... Але