У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

— А любов була на війні? — запитую я.

— З-поміж фронтових дівчат я зустрічав багато вродливих, та ми не бачили в них жінок. Хоча, на мій погляд, вони були чудовими дівчатами. Але то були наші подружки, які витягували нас із поля бою. Рятували, виходжували. Мене двічі витягали пораненого. Як я міг до них погано ставитися? Але ви змогли б вийти заміж за брата? Ми називали їх сестричками.

— А після війни?

— Скінчилася війна, вони виявилися страшенно незахищеними. Ось моя дружина — розумна жінка, і вона до військових дівчат погано ставиться. Вважає, що вони їхали на війну женихів шукати, що всі крутили там романи. Хоча насправді, у нас же щира розмова, то найчастіше були чесні дівчата. Чисті. Але після війни... Після бруду, після вошей, після смертей... Хотілося чогось гарного. Яскравого. Вродливих жінок... У мене був друг, його на фронті любила одна чудова, як я тепер розумію, дівчина. Медсестра. Але він з нею не одружився, демобілізувався і знайшов собі іншу, вродливішу. І він нещасливий зі своєю дружиною. Тепер згадує ту, свою воєнну любов, вона йому була б другом. А після фронту він її залишив, бо протягом чотирьох років бачив її лише у стоптаних чоботях і чоловічому ватнику. Ми намагалися забути війну. І дівчат своїх теж забули...

— Так, звісно... Були всі молодими. Хотілося жити...

Так ніхто і не заснув тої ночі. Проговорили до ранку.

...Прямо з метро потрапляю до тихого московського дворика. З пісочницею та дитячими гойдалками. Іду і згадую здивований голос телефоном: «Приїхали? І відразу до мене? Уточнювати в Раді ветеранів нічого не будете?

Вони мають всі дані про мене, вони перевіряли». Я навіть розгубилася. Раніше думала, що перенесені страждання роблять людину вільною, вона належить уже лише самій собі. Її захищає власна пам’ять. Тепер розумію — ні, не завжди. Часто ті знання і навіть надзнання (у звичайному житті такого немає) існують окремо, як якийсь недоторканний запас або як порошинки золота в багатошаровій руді. Треба довго відлущувати порожню породу, разом порпатися в купах метушні, і нарешті — блисне! Подарує!

Так які ж ми насправді — з чого зліплені, з якого матеріалу? Яку він має міцність, хочу збагнути. Заради цього я сюди і прийшла...

Двері відчиняє невисока повна жінка. Одну руку по-чоловічому простягає мені, для вітання, за другу тримається маленький онук. Побачивши його незворушність і звичну зацікавленість, розумію, що гостей у цьому домі буває багато, їх тут чекають.

У великій кімнаті вільно, майже немає меблів. На саморобній полиці — книжки, здебільшого військові мемуари, багато збільшених фронтових фотографій, висить на лосячому розі танкошолом, на полірованому столику вишикувалися маленькі танки з дарчими написами: «Від воїнів Н-ської частини», «Від курсантів танкового училища»... Поряд зі мною на дивані сидять три ляльки — у військовій формі. І навіть штори і шпалери в кімнаті захисного кольору.

Я розумію, що тут війна не скінчилася і не скінчиться ніколи.

Ніна Яківна Вишневська, старшина, санінструктор танкового батальйону:

З чого почати? Я тут тобі навіть текст приготувала... Ну, гаразд, буду говорити з душі. Ось як воно було... Розповім, як подрузі...

Почну я з того, що в танкові війська дівчат брали неохоче. Можна навіть сказати, що взагалі не брали. Як я потрапила? Жили ми в місті Конаково Калінінської області. Я лише встигла скласти іспити за восьмий клас і перейти до дев’ятого. Ніхто з нас тоді не розумів, яка то війна, нам вона здавалася якоюсь грою, чимось книжковим. Ми виховувалися на романтиці революції, на ідеалах. Вірили газетам: війна невдовзі скінчиться нашою перемогою. Ну, ось-ось...

Жила наша родина у великій комунальній квартирі, там було багато сімей, і кожного дня йшли на війну люди: дядько Петро, дядько Василь... Ми їх проводжали, і нас, дітей, найбільше розбирала цікавість. Ми йшли за ними до самого поїзда... Грала музика, жінки плакали, але то нас не лякало, а навпаки, розважало. Духовий оркестр завжди грав марш "Прощання слов’янки". Хотілося сісти на потяг і теж поїхати. Під ту музику. Війна, як ми уявляли, була десь далеко. Мені, наприклад, подобалися військові ґудзики, як вони блищать. Я вже ходила на курси сандружинниць, але то все якось по-дитячому сприймалося. Наче гра. Потім закрили школу, і нас мобілізували на будівництво оборонних споруд. Розмістили в сараях, у чистому полі. Ми навіть пишалися, що їдемо на якусь справу, пов’язану з війною. Зарахували нас до батальйону слабосилих. Працювали з восьмої ранку до восьмої вечора, дванадцять годин на добу. Копали протитанкові рови. А були всі дівчата і хлопці п’ятнадцяти-шістнадцяти років... І ось якось під час роботи ми почули голоси: хто кричав "Повітря!" хто кричав "Німці!" Дорослі побігли ховатись, а нам цікаво — які ті німецькі літаки, які ті німці? Вони пролетіли мимо, ми нічого не встигли роздивитися. Навіть засмутилися... За якийсь час вони розвернулися і вже пролетіли нижче. Усі побачили чорні хрести. Страху ніякого не було, знову сама цікавість. І раптом вони відкрили кулеметний вогонь і почали строчити, і перед нашими очима падали наші хлопці, з якими разом навчалися і працювали. Настало якесь заціпеніння, ми не зрозуміли: що це? Стояли і дивилися... Наче прикипіли... І вже дорослі підбігали до нас і кидали на землю, а в нас все одно страху не було...

Невдовзі німець підійшов дуже близько до міста, десь кілометрів за десять був, було чути гарматну канонаду. Ми з дівчатами побігли до військкомату: ну, теж треба йти обороняти, бути разом. Жодних сумнівів. Але брали не всіх, брали дівчат витривалих, сильних, і насамперед тих, яким виповнилося вісімнадцять років. Хороших комсомолок. Якийсь капітан відбирав дівчат для танкової частини. Мене, звісно, він слухати не став, тому що мені було сімнадцять років, а на зріст лише метр шістдесят.

— Піхотинця поранить, — пояснював він мені, — він на землю впаде. Можна до нього підповзти, на місці перев’язати або до укриття відтягнути. А танкіст не те... Якщо його ранить в танку, то його звідти треба витягнути через люк. А хіба ти такого хлопця витягнеш? Ти знаєш, які танкісти всі кремезні?

Коли на танк доведеться лізти, по ньому стріляють, кулі, осколки летять. А