У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович
медсестра
«Побачила першого вбитого... Стала над ним і плачу... оплакую... Тут поранений кличе: "Перев’яжи ногу!" Нога в нього на холоші бовтається, ногу відірвало. Відрізаю штанину: "Поклади мені ногу! Поклади поряд". Поклала. Вони, якщо притомні, не дають залишити ні свою руку, ні свою ногу. Забирають. А якщо вмирають, просять поховати разом.
На війні думала: повік нічого не забуду. Але забувається...
Молодий такий, цікавий хлопець. І лежить убитий. Я уявляла, що всіх загиблих ховають із військовими почестями, а його беруть і тягнуть до ліщині. Вирили могилу... Без труни, без нічого заривають у землю, отак і засипали. Сонце яскраво світило, і на нього теж... Теплий літній день... Не було ні плащ-намету, нічого, його поклали в гімнастерці, галіфе, як він був, і все це ще нове, він, напевно, нещодавно прибув. Так поклали і зарили. Ямка була неглибока, така, щоб він ліг. І рана невелика, вона смертельна — у скроню, але крові мало, і людина лежить, як жива, тільки дуже бліда.
Після обстрілу почалося бомбардування. Розбомбили те місце. Не знаю, що там залишилося...
А як в оточенні людей ховали? Тут, поряд, біля окопчика, де ми самі сидимо, зарили — та й годі. Горбок сам залишався. Його, звісно, якщо слідом німці йдуть або танки, відразу ж затопчуть. Звичайна земля залишалася, жодного сліду. Часто ховали в лісі під деревами... Під цими дубами, під цими березами...
Я в ліс досі не можу ходити. Найпаче, де ростуть старі дуби або берези... Не можу там сидіти...»
Ольга Василівна Корж,
санінструктор кавалерійського ескадрону
«На фронті у мене пропав голос... Гарний голос... Повернувся мій голос, коли я приїхала додому. Увечері зібралися рідні, випили: "Ну, Вірко, заспівай". І я заспівала...
Їхала я на фронт матеріалісткою. Атеїсткою. Хорошою радянською школяркою поїхала, яку добре вчили. А там... Там я стала молитися... Я завжди молилася перед боєм, читала свої молитви. Слова прості... Мої слова... Сенс лише один, щоб я повернулася до мами й тата. Справжніх молитов я не знала і не читала Біблію. Ніхто не бачив, як я молилася. Я — таємно. Крадькома молилася. Обережно. Тому що... Ми були тоді не такі, тоді жили інші люди. Ви розумієте? Ми думали по-іншому, розуміли... Тому що... Я розповім про такий випадок... Якось з-поміж новоприбулих опинився вірянин, і солдати сміялися, коли він молився: "Ну, що тобі твій Бог допоміг? Якщо він є, як він усе терпить?" Вони не вірили, як та людина, що кричала біля ніг розіп’ятого Христа, мовляв, якщо Він тебе любить, чому Він тебе не врятує? Після війни я прочитала Біблію... Усе життя її тепер читаю... І той солдат, він був уже немолодий чоловік, не хотів стріляти. Відмовлявся: "Не можу! Я не буду вбивати!" Усі погоджувалися вбивати, а він ні. А час? Час який... Страшний час... Тому що... Віддали під трибунал і за два дні розстріляли... Бах! Бах!
Час інший... Люди інші... Як вам пояснити? Як...
На щастя, я... Я не бачила тих людей, яких убивала... Але... Усе одно... Тепер я розумію, що вбивала. Думаю про те... Тому що... Тому що стара стала. За свою душу молюсь. Веліла дочці, щоб після смерті всі мої ордени і медалі не до музею, а до церкви віднесла. Віддала батюшці... Вони приходять до мене уві сні... Мертві... Мої мертві... Хоча я їх і не бачила, але вони приходять і дивляться на мене. Я шукаю-шукаю очима, може, хтось поранений, нехай тяжкопоранений, але можна ще врятувати. Не знаю, як сказати... Але всі вони мертві...»
Віра Борисівна Сапгир,
сержант, зенітниця
«Найнестерпнішими для мене були ампутації... Часто такі високі ампутації робили, що відріжуть ногу, і я ледве її тримаю, ледве несу, щоб покласти в таз. Пам’ятаю, що вони дуже важкі. Візьмеш тихенько, щоб поранений не чув, і несеш, наче дитину... Маленьку дитину... Найпаче, якщо висока ампутація, далеко за коліно. Я не могла звикнути. Поранені під наркозом стогнуть або криють матом. Триповерховим російським матом. Я завжди була в крові... Вона вишнева... Чорна...
Мамі я нічого про те не писала. Я писала, що все гаразд, що я тепло вдягнена, взута. Вона ж трьох на фронт відправила, їй було важко...»
Марія Селівестрівна Божок,
медсестра
«Народилася і виросла я в Криму... Біля Одеси. У сорок першому році закінчила десятий клас Слобідської школи Кордимського району. Коли почалася війна, у перші дні слухала радіо. Зрозуміла — відступаємо... Побігла до військкомату — відправили додому. Ще двічі ходила туди і двічі мені відмовляли. Двадцять восьмого липня рухалися через нашу Слобідку частини, що відступали, і я разом із ними без усякої повістки пішла на фронт.
Коли вперше побачила пораненого, зомліла. Потім минулося. Коли вперше полізла під кулі за бійцем, кричала так, що, здавалося, перекривала гуркіт бою. Потім звикла. За десять днів мене поранило, осколок витягла сама, перев’язала себе сама...
Двадцять п’ятого грудня сорок другого року... Наша триста тридцять третя дивізія п’ятдесят шостої армії зайняла висоту на підступах до Сталінграда. Противник вирішив її будь-що повернути. Зав’язався бій. На нас рушили танки, але їх стримала артилерія. Німці відкотилися назад, на нічийній землі залишився поранений лейтенант, артилерист Костя Худов. Санітарів, які намагалися винести його, вбило. Поповзли дві вівчарки-санітарки (я їх там побачила вперше), але їх теж убило. І тоді я, знявши вушанку, стала на повний зріст, спочатку тихо, а потім голосніше заспівала нашу улюблену довоєнну пісню "Я на подвиг тебя провожала".
