У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

Коли ми відправлялися на фронт, йшли вулицею, люди стояли стіною: жінки, старі, діти. І всі плакали: "Дівчата йдуть на фронт". Нас ішов цілий батальйон дівчат.

Я — за кермом... Збираємо після бою вбитих, вони по полю розкидані. Усі молоді. Хлопчики. І раптом — дівчина лежить. Убита дівчина... Тут усі замовкають...»

Тамара Іларіонівна Давидович,

сержант, шофер

«Як я лагодилася на фронт... Ви не повірите... Гадала, що ненадовго. Невдовзі ворога переможемо! Взяла єдину спідничину, причому улюблену, дві пари шкарпеток і одні черевички. З Воронежа ми відступали, але я пам’ятаю, як ми забігли до магазину і я купила там собі ще одні черевики на високих підборах. Ось пам’ятаю, що відступаємо, все чорне, димить (але магазин відчинений — диво!), і мені чомусь захотілося купити черевики. Як тепер пам’ятаю, такі вишукані черевички... І парфуми ще купила...

Важко відразу відмовитися від життя, що було раніше. Не серце лише, а весь організм пручався. Пам’ятаю, що радісна вибігла з магазину з тими черевичками. Приємно збуджена. А всюди дим... Гуркіт... Я вже була на війні, але про війну ще думати не хотіла. Не вірила.

А навколо все гриміло...»

Віра Йосипівна Хорева,

військовий хірург

Про побут і буття

«Мріяли... Хотіли воювати...

Розмістили нас у вагоні, і почалися заняття. Усе було не таким, як нам уявлялося вдома. Треба було рано вставати, і весь день ти на бігу. А всередині ще жило колишнє життя. Ми обурювалися, коли командир відділення, молодший сержант Гуляєв, що мав чотирьохкласну освіту, вчив нас статуту і вимовляв неправильно окремі слова. Нам здавалося: чого він може навчити? А він учив нас, як не загинути...

Після карантину, перед прийняттям присяги, старшина привіз обмундирування: шинелі, пілотки, гімнастерки, спідниці, замість комбінації — з бязі пошиті по-чоловічому дві сорочки з рукавами, замість обмоток — панчохи та американські важкі черевики з металевими підковами на весь каблук і на носках. У роті за своїм зростом і комплекцією я була найменшою, зріст сто п’ятдесят три сантиметри, взуття тридцять п’ятого розміру, і, звичайно, військова промисловість такі мізерні розміри не шила, а тим паче Америка нам їх не постачала. Мені дісталися черевики сорок другого розміру, взувала і знімала їх, не розшнуровуючи, і такі вони важкі, що я ходила і тягла ноги по землі. Від мого стройового кроку з кам’яної бруківки викрещувалися іскри, і ходьба була подібною до чого завгодно, але не до стройового кроку. Моторошно згадати, яким жахливим був перший марш. Я була готова на подвиг, але не була готова замість тридцять п’ятого взуватися в сорок другий розмір. Це так важко і так негарно! Так негарно!

Командир побачив, як я йду, викликав зі строю:

— Смирнова, як ти ходиш стройовим? Що, тебе не вчили? Чому ти не піднімаєш ноги? Оголошую три наряди поза чергою...

Я відповіла:

— Так, товаришу старший лейтенант, три наряди поза чергою! — Повернулася, щоб іти, і впала. Випала з черевиків... Ноги були до крові стерті...

Тоді й з’ясувалося, що ходити я вже не в змозі. Ротному шевцю Паршину дали наказ зшити мені зі старого плащ-намету чоботи тридцять п’ятого розміру...»

Нонна Олександрівна Смирнова,

рядова, зенітниця

«А скільки траплялося кумедного...

Дисципліна, статути, відзнаки — уся та військова премудрість не давалася відразу. Стоїмо, охороняємо літаки. А в статуті сказано, якщо хто йде, треба затримувати: "Стій, хто йде?" Подружка моя побачила командира полку і гукає: "Стійте, хто йде? Вибачайте, але я стрілятиму!" Уявіть собі. Вона гукає до нього: "Вибачайте, але я стрілятиму!" Вибачайте... Ха-ха-ха...»

Антоніна Григорівна Бондарева,

гвардії лейтенант, старший льотчик

«Дівчата приїхали до училища з довгими косами... Із зачісками... У мене теж коси, викладені навкруг голови... А як їх промити? Сушити де? Щойно ви їх помили, як тут тривога, вам треба бігти. Наш командир Марина Раскова звеліла всім коси зістригти. Дівчата стригли і плакали. А Ліля Литвяк, яка згодом стала прославленою льотчицею, ніяк не хотіла зі своєю косою розлучатися.

Я йду до Раскової:

— Товаришу командир, ваш наказ виконаний, лише Литвяк відмовилася.

Марина Раскова, попри жіночу м’якість, була дуже суворим командиром. Вона мене вирядила:

— Який ти парторг, якщо не можеш домогтися виконання наказу! Кругом, кроком руш!

Сукні, черевички на підборах... Як нам шкода їх, у мішечки поховали. Удень у чоботях, а ввечері хоч трошки в черевичках перед дзеркалом. Раскова побачила — і за кілька днів наказ: весь жіночий одяг відправити додому поштою. Отак! Але ж новий літак ми вивчили за півроку замість двох років, як то було б у мирний час.

За перші ж дні тренувань загинули два екіпажі. Поставили чотири труни. Усі три полки, усі ми ридма ридали.

Виступила Раскова:

— Подруги, витріть сльози. Це перші наші втрати. Їх буде багато. Тримайте своє серце в кулаку...

Утім, на війні ховали без сліз. Перестали плакати.

Літали на винищувачах. Сама висота вже була страшним навантаженням для всього жіночого організму, іноді живіт аж до хребта притискало. А дівчатка наші літали і збивали асів, та ще й яких асів! Отак! Знаєте, коли ми йшли, на нас чоловіки дивилися з подивом: льотчиці йдуть. Вони захоплювалися нами...»