У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

Коли я побачила першого фашистського солдата, я не в змозі була слова вимовити, мову відібрало. А вони йдуть молоді, веселі й усміхаються. І хоч биде вони зупинилися, хоч би де побачили колонку чи колодязь, починали митися. Рукава у них завжди закасані. Миються, миються... Кров навколо, галас, а вони миються, миються... І така ненависть охоплювала... Я прийшла додому, я дві блузки поміняла. Так усе всередині протестувало проти того, що вони тут. Я не могла спати ночами. Я-а-а-ак?! А сусідку нашу, тітку Клаву, паралізувало, щойно вона побачила, як вони ступають по нашій землі. У неї вдома... Вона невдовзі померла, бо цього не подужала...»

Марія Василівна Жлоба,

підпільниця

«Німці в’їхали до села... На великих чорних мотоциклах... Я пильно вдивлялася в них: вони були молоді, веселі. Завжди сміялися. Вони реготали! Серце зупинялося, що вони тут, на твоїй землі, ще й сміються.

Я лиш мріяла помститися. Уявляла, як загину і про мене напишуть книжку. Залишиться моє ім’я. Такими були мої мрії...

У сорок третьому році народила доньку... Це вже ми з чоловіком прийшли в ліс до партизанів. На болоті народила, в копиці сіна. Пелюшки на собі сушила, покладу за пазуху, зігрію і знову сповиваю. Навколо все горіло, палили села разом із людьми. До шкіл зганяли, до церков... Обливали гасом... Моя п’ятирічна племінниця — вона слухала наші розмови — в мене спитала: "Тітко Маня, коли я згорю, що з мене залишиться? Тільки ботики..." Ось про що наші діти в нас запитували...

Я сама недогарки збирала... Збирала своїй подрузі родину... Кісточки в золі знаходили, і де залишився шматочок одягу, хоч краєчок який, дізнавалися, хто це. Кожен свого шукав. Підняла я один шматочок, подруга каже: "Мамина кофта..." І впала. Хто у простирадло, хто в наволочку кісточки збирав. Хто що приніс. Ми з подругою — в сумочку, і половини сумочки не набрали. У могилку спільну все складали. Усе чорне, тільки кісточки білі. І кісткова зола... Я її вже впізнавала... Вона — біла-білесенька...

Після того хоч би куди мене відправляли, я не боялася. Дитинка в мене була маленька, з трьох місяців я її вже на завдання брала. Комісар мене відправляв, а сам плакав... Медикаменти з міста приносила, бинти, ліки... Поміж ручками та ніжками покладу, пелюшками перев’яжу і несу. У лісі поранені вмирають. Треба йти. Треба! Більше ніхто не міг пройти, не міг пробратися, скрізь німецькі та поліцейські пости, лише я проходила. З дитинкою. Вона у мене в пелюшках...

Тепер зізнатися страшно... Ох, важко! Щоб була температура, дитинка плакала, сіллю її натирала. Вона тоді червона вся, по тілу висип піде, вона кричить, зі шкіри пнеться. Зупинять на посту: "Тиф, пане... Тиф..." Вони женуть, щоб швидше йшла: "Век! Век!" І сіллю натирала, і часничок клала. А дитятко маленьке, я його ще грудьми годувала.

Як пройдемо пости, дійду до лісу, плачу-плачу. Кричу! Так дитиночку шкода. А за день-два знову йду...»

Марія Тимофіївна Савицька-Радюкевич,

партизанська зв’язкова

«Пізнала, що таке ненависть... Уперше пізнала це почуття... Як вони можуть ходити по нашій землі! Хто вони такі? У мене підвищувалася температура від цих сцен. Чому вони тут?

Пройде колона військовополонених, і сотні трупів залишалися на дорозі... Сотні... Тих, які падали без сил, відразу ж пристрілювали. Їх гнали, як худобу. За мертвими вже не голосили. Не встигали ховати — так багато їх було. Вони довго лежали на землі... Живі жили з мертвими...

Зустріла зведену сестру. Їхнє село спалили.

У неї було троє синів, жодного вже немає. І будинок спалили, і дітей спалили. Вона сяде на землю і хитається з боку в бік, колише свою біду. Підніметься — і не тямить, куди йти. До кого?

Ми пішли до лісу всі: тато, брати і я. Ніхто нас не агітував, не змушував, ми — самі. Тільки мама залишилася з коровою...»

Олена Федорівна Ковалевська,

партизанка

«Я навіть не замислювалася... Я мала спеціальність, яку потребував фронт. І я ані секунди не роздумувала і не вагалася. Взагалі мало тоді траплялося таких людей, які хотіли б пересидіти той час. Перечекати. Одну пам’ятаю... Молоду жінку, нашу сусідку... Вона мені відверто зізналася: "Я люблю життя. Я хочу пудритися і фарбуватися, я не хочу вмирати". Більше жодного разу не бачила таких. Мабуть, вони мовчали, таїлися. Не знаю, що вам відповісти...

Пам’ятаю, що винесла квіти зі своєї кімнати і попросила сусідів:

— Поливайте, будь ласка. Я невдовзі повернуся.

А повернулася за чотири роки...

Дівчата, які залишалися вдома, нам заздрили, а жінки плакали. Одна з дівчат, яка їхала зі мною, стоїть, усі плачуть, а вона — ні. Потім узяла й помочила водою собі очі. Раз-другий. Носовичком. Ато, мабуть, незручно, всі плачуть. Хіба ми розуміли, яка та війна? Молоді... Це тепер я прокидаюся вночі зі страху, коли мені присниться, що я на війні... Літак летить, мій літак, набирає висоту і... падає... Я розумію, що я падаю. Останні хвилини... І так страшно, доки не прокинешся, доки цей сон не випарується. Стара людина боїться смерті, а молода сміється. Вона — безсмертна! Я не вірила, що помру...»

Ганна Семенівна Дубровіна-Чекунова,

гвардії старший лейтенант, льотчиця

«Закінчила медучилище... Приїхала додому, у мене