У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

«Я йшла на фронт... Був чудовий день. Світле повітря і дрібний-дрібний дощик. Так гарно! Вийшла вранці, стою: невже я ніколи сюди не повернуся? Не побачу нашого садка... Нашої вулиці... Мама плакала, схопить мене — і не відпускає. Я вже піду, вона наздожене, обійме — і не пускає...»

Ольга Митрофанівна Ружницька,

медсестра

«Умирати... Умирати я не боялася. Молодість, напевно, або ще щось... Навколо смерть, завжди смерть поряд, а я про неї не думала. Ми про неї не говорили. Вона кружляла-кружляла десь близько, але все мимо. Якось уночі розвідку боєм на ділянці нашого полку вела ціла рота. На світанку вона відійшла, а з нейтральної смуги почувся стогін. Залишився поранений."Не ходи, уб’ють, — не пускали мене бійці, — бачиш, уже світає".

Але не послухалася, поповзла. Знайшла пораненого, тягла його вісім годин, прив’язавши ременем за руку. Притягла живого. Командир дізнався, оголосив зопалу п’ять діб арешту за самовільну відлучку. А заступник командира полку відреагував по-іншому: "Заслуговує нагороди".

У дев’ятнадцять років я отримала медаль "За відвагу". У дев’ятнадцять років посивіла. У дев’ятнадцять років в останньому бою були прострелені легені, ще одна куля пройшла між двох хребців. Паралізувало ноги... І мене вважали убитою...

У дев’ятнадцять років... У мене онука тепер така. Дивлюся на неї — і не вірю. Дитина!

Коли я приїхала додому з фронту, сестра показала мені похоронку... Мене поховали...»

Надія Василівна Анісімова,

санінструктор кулеметної роти

«Мами своєї я не пам’ятаю... У пам’яті залишилися тільки невиразні тіні... Обриси... Чи то її обличчя, чи то її постава, коли вона нахилялася наді мною. Була близько. Так мені потім здавалося. Коли мами не стало, мені було три роки. Батько служив на Далекому Сході, кадровий військовий. Навчив мене кататися на коні. Це було найсильніше враження дитинства. Батько не хотів, щоб я виросла тендітною панночкою.

У Ленінграді — там я себе пам’ятаю з п’яти років — жила з тіткою. А тітка моя за часів російсько-японської війни була сестрою-жалібницею. Я її любила, як маму...

Якою я була в дитинстві? На спір стрибала з другого поверху школи. Мені подобався футбол, завжди була воротарем у хлопчаків. Почалася фінська війна, без кінця тікала на фінську війну. А в сорок першому саме закінчила сім класів і встигла віддати документи до технікуму. Тітка плаче: "Війна!", а я зраділа, що піду на фронт, воюватиму. Хіба я знала, яка та кров?

Сформувалася перша гвардійська дивізія народного ополчення, і нас, кількох дівчат, взяли до медсанбату.

Зателефонувала тітці:

— Іду на фронт.

На тому кінці дроту мені відповіли:

— Марш додому! Обід уже прочах.

Я поклала трубку. Потім мені її було шкода, дуже шкода. Почалася блокада міста, страшна ленінградська блокада, коли місто наполовину вимерло, а вона залишилася сама. Старенька.

Пригадую, дали мені звільнення. Перш ніж піти до тітки, я зайшла до магазину. До війни страшенно любила цукерки. Кажу:

— Дайте мені цукерок.

Продавчиня дивиться на мене, як на божевільну. Я не розуміла: як це — картки, як це — блокада? Усі люди в черзі повернулися на мене, а в мене гвинтівка більша за мене. Коли нам їх видавали, я подивилася й думаю: "Коли я доросту до цієї гвинтівки?" І всі раптом стали просити, вся черга:

— Дайте їй цукерок. Виріжте у нас талони.

І мені дали.

На вулиці збирали допомогу для фронту. Прямо на площі на столах лежали великі таці, люди йшли і знімали — той перстень золотий, той сережки. Годинники несли, гроші... Ніхто нічого не записував, ніхто не розписувався. Жінки знімали з рук обручки...

Ті картини в моїй пам’яті...

І був славнозвісний сталінський наказ за номером двісті двадцять сім: "Ні кроку назад!" Повернеш назад — розстріл! Розстріл — на місці. Або під трибунал і до спеціально створених штрафних батальйонів. Тих, хто туди потрапляв, називали смертниками. А тих, хто вийшов з оточення або втік із полону — до фільтраційних таборів. Позаду нас йшли загородзагони... Свої стріляли по своїх...

Ті картини в моїй пам’яті...

Звичайна галявина... Мокро, бруд після дощу. Стоїть на колінах молодий солдат. В окулярах, вони без кінця в нього падають чомусь, він їх піднімає. Після дощу... Інтелігентний ленінградський хлопчик. Трьохлінійку в нього вже забрали. Нас усіх вишикували. Скрізь калюжі... Ми... Чуємо, як він благає... Він клянеться... Благає, щоб його не розстрілювали, удома в нього лише мама. Починає плакати. І відразу ж його — прямо в лоб. З пістолета. Показовий розстріл — з будь-ким так буде, якщо завагається. Хоч на одну хвилину! На одну...

Той наказ відразу зробив із мене дорослу. Про це було не можна... Довго не згадували... Так, ми перемогли, але якою ціною! Якою страшною ціною!

Не спали ми цілодобово — так багато було поранених. Одного разу три доби ніхто не спав. Мене послали з машиною поранених до госпіталю. Здала поранених, назад машина їхала порожня, і я виспалася. Повернулася, мов огірочок, а наші всі на ногах уже не стоять.

Зустрічаю комісара:

— Товаришу комісар, мені соромно.

— Що таке?

— Я спала.

— Де?

Розповідаю йому, як відвозила поранених, назад їхала порожня і виспалася.

— Ну що ж? Молодчина! Нехай хоч хтось буде нормальний, а то всі сплять на ходу.

А мені було соромно. І з такою совістю ми жили протягом всієї війни.

У медсанбаті до мене добре ставилися, але я хотіла бути розвідницею. Попередила, що втечу на передову, якщо мене не відпустять. Збиралися з комсомолу виключити за те, що не підкоряюся військовому статуту. Але все одно я втекла...

Перша медаль "За відвагу"...

Почався бій. Вогонь шквальний. Солдати залягли. Команда: "Уперед! За Батьківщину!", а вони лежать. Знову команда, знову лежать. Я зняла шапку, щоб бачили: дівчисько підвелося... І вони всі встали, і ми пішли в бій... Вручили мені медаль, і того ж дня ми пішли на завдання. І в мене вперше