У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

«Літо... Останній мирний день... Увечері ми на танцях. Нам по шістнадцять років. Ми ходили ще компанією, проводили разом одного, потім другого. У нас не траплялося, щоб відокремився хтось парою. Йдемо, припустімо, шестеро хлопчиків і шестеро дівчаток.

І ось уже за два тижні цих хлопців, курсантів танкового училища, які нас проводжали з танців, привозили каліками, у бинтах. Це був жах! Жах! Якщо почую: хтось сміється, я не можу цього пробачити. Як можна сміятися, як можна чомусь радіти, коли така війна йде?

Незабаром батько пішов в ополчення. Удома залишилися лише малі брати і я. Брати були тридцять четвертого і тридцять восьмого року народження. І я сказала мамі, що піду на фронт. Вона плакала, я й сама вночі плакала. Але втекла з дому... Написала мамі з частини. Звідти вона повернути мене вже ніяк би не могла...»

Лілія Михайлівна Бутко,

хірургічна медсестра

«Наказ: шикуйся... Стали ми за зростом, я найменша. Командир іде, дивиться. Підходить до мене:

— А це що за Дюймовочка? Що ти тут робиш? Може, повернешся до мами і підростеш?

А мами в мене вже не було... Мама загинула під бомбардуванням...

Найсильніше враження... На все життя... Трапилося це в перший рік, коли ми відступали... Я побачила — ми ховалися поза кущами, — як наш солдат кинувся з гвинтівкою на німецький танк і бив прикладом по броні. Бив, кричав і плакав, поки не впав. Поки його не розстріляли німецькі автоматники. Перший рік воювали з гвинтівками проти танків і "месерів"...»

Поліна Семенівна Ноздрачова,

санінструктор

«Я просила маму... Я її благала: лише не треба плакати... Це діялося не вночі, але було темно, і стояло суцільне голосіння. Вони не плакали, наші матері, що проводжали своїх дочок, вони голосили. Моя мама стояла, як кам’яна. Вона трималася, вона боялася, щоб я не заревіла. Я ж була маминою донькою, мене вдома пестили. А тут постригли під хлопчика, тільки маленьку гривку залишили. Вони з батьком мене не пускали, а я тільки тим і жила: на фронт, на фронт! На фронт! Ось ці плакати, які тепер висять у музеї: "Батьківщина-мати кличе!", "Що ти зробив для фронту?" — на мене, наприклад, дуже діяли. Завжди були перед очима. А пісні? "Вставай, страна огромная... Вставай на смертный бой..."

Коли ми їхали, нас вразило, що просто на перонах лежали вбиті. Це вже була війна... Але молодість брала своє, і ми співали. Навіть щось веселе. Якісь частівки.

Під кінець війни у нас уся сім’я воювала. Батько, мама, сестра — вони стали залізничниками. Вони рухались одразу за фронтом і відновлювали дорогу. Медаль "За перемогу" у нас отримали всі: батько, мама, сестра і я...»

Євгенія Сергіївна Сапронова,

гвардії сержант, авіамеханік

«До війни я працювала в армії телефоністкою... Наша частина розташовувалася в місті Борисові, до якого війна докотилася в перші ж тижні. Начальник зв’язку вишикував всіх нас. Ми не служили, не як солдати, ми були вільнонайманими.

Він нам каже:

— Почалася війна жорстока. Вам буде дуже важко, дівчатам. І поки не пізно, якщо хто хоче, можете повернутися до себе додому. А ті, хто вирішить залишитися на фронті, крок уперед...

І всі дівчата, до єдиної, ступили крок уперед. Нас душ із двадцять. Усі були готовими обороняти Батьківщину. А до війни мені навіть книжки про війну не подобалися, подобалося читати про любов. А тут?!

Сиділи за апаратами день крізь день, цілодобово. Солдати принесуть нам казанки, під’їмо, подрімаємо тут, коло апаратів, і знову надягаємо навушники. Нема коли. Немає часу помити голову, тоді я попросила: "Дівчата, відріжте мені коси..."»

Галина Дмитрівна Запольська,

телефоністка

«Ми ходили і ходили до військкомату...

І коли знову прийшли, якого вже разу, не пам’ятаю, військком трохи нас не випихав: "Ну, коли б бодай якусь спеціальність мали. Були б ви медсестрами, шоферами... Ну що ви вмієте? Що ви робитимете на війні?" А ми не розуміли. У нас такого питання не виникало: що ми робитимемо? Хотіли воювати — та й годі. До нас не доходило, що воювати — це щось уміти робити. Щось конкретне. І він нас приголомшив своїм запитанням.

Я і ще декілька дівчаток пішли на курси медсестер. Нам там сказали, що треба вчитися шість місяців. Ми вирішили: ні, це довго, це не годиться. Були ще курси, на яких навчалися три місяці. Справді, три місяці — це теж, як ми вважали, довго.

Але ці курси саме добігали кінця. Ми попросили, щоб нас допустили до іспитів. Ще місяць тривали заняття. Уночі ми працювали на практиці в госпіталі, а вдень навчалися. Отож ми навчалися понад місяць...

Відрядили нас не на фронт, а до госпіталю. Це діялося наприкінці серпня сорок першого року... Школи, лікарні, клуби були переповнені пораненими. Але в лютому я пішла з госпіталю, можна сказати, втекла, дезертирувала, по-іншому не назвеш. Без документів, без нічого втекла на санітарний поїзд. Написала записочку: "Чергувати не прийду. Вирушаю на фронт". І все...»

Олена Павлівна Яковлєва,

старшина, медсестра

«У мене того дня було