У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

Мама плакала:

— Однаково тепер — народжуй дівчаток чи хлопчиків. Але він усе ж чоловік, він зобов’язаний був обороняти Батьківщину, а ти ж дівчинка. Про єдине я Бога прохала: якщо тебе покалічать, то нехай краще вб’ють. Весь час ходила на станцію. До поїздів. Одного разу побачила там військову дівчину з обгорілим обличчям... Здригнулася — ти! Я за неї теж потім молилася.

У нас неподалік будинку, а родом я з Челябінської області, так у нас там велися якісь розробки руди. Щойно починалися вибухи, а це бувало завжди чомусь уночі, я враз підхоплювалася з ліжка і передусім хапала шинель — і бігти, мені треба було хутко кудись бігти. Мама мене схопить, пригорне до себе і вмовляє: "Прокинься, прокинься. Війна скінчилася. Ти — вдома". Я приходила до тями, почувши її слова: "Я — твоя мама. Мама..." Говорила вона тихо. Тихо... Гучні слова мене лякали...»

У кімнаті тепло, але Марія Іванівна закутується у важкий вовняний плед — їй холодно. Веде далі:

«Хутко стали солдатами... Знаєте, не було багато часу думати. Переживати свої почуття...

Наші розвідники взяли в полон одного німецького офіцера, і він був украй здивований, що в його розташуванні вибито багато солдатів і всі поранення тільки в голову. Майже в те саме місце. Звичайний, повторював він, стрілець не здатний зробити стільки влучень у голову. Так точно. "Покажіть, — попросив, — мені цього стрільця, який стількох моїх солдатів убив. Я велике поповнення отримував, і щодня до десяти осіб вибувало". Командир полку відповідає: "На жаль, не можу показати, це була дівчина-снайпер, але вона загинула". Це була Саша Шляхова. Вона загинула у снайперському поєдинку. І що її підвело — це червоний шарф. Вона дуже любила цей шарф.

А червоний шарф на снігу помітний, демаскування. І от коли німецький офіцер почув, що це дівчина, він був вражений, не знав, як реагувати. Він довго мовчав. На останньому допиті перед тим, як його відправили до Москви (з’ясувалося — велике цабе!), зізнався: "Мені зроду не доводилося воювати з жінками. Ви всі вродливі... А наша пропаганда стверджує, що в Червоній армії воюють не жінки, а гермафродити..." Так нічого й не зрозумів. Так... Не забути цього...

Ми ходили парами, наодинці з рання до смеркання сидіти важко, очі втомлюються, сльозяться, рук не чуєш, усе тіло від напруження німіє. Навесні дуже важко. Сніг, він під тобою тане, ти — у воді весь день. Плаваєш, а буває, що і примерзнеш до землі. Тільки замерехтить світанок — виходили і з темрявою поверталися з передової. Дванадцять, а то й більше годин лежали в снігу або видиралися на верхівку дерева, на дах сараю чи зруйнованого будинку і там маскувалися, щоб ніхто не помітив, де ми, звідки ведемо спостереження. Намагалися якомога ближче знайти позицію: сімсот-вісімсот, а то й п’ятсот метрів нас відділяло від траншей, у яких сиділи німці. Рано-вранці навіть їхні розмови було чути. Сміх та й годі.

Не знаю, чому ми не боялися... Тепер не розумію...

Наступали, дуже швидко наступали... І видихалися, забезпечення від нас відстало: скінчилися боєприпаси, не стало продуктів, кухню й ту розбило набоєм. Третю добу сиділи на сухарях, язики всі обдерли так, що й не повернеш ними в роті. Мою напарницю вбили, я з "новенькою" йшла на передову. І раптом бачимо — на "нейтралці" лоша. Таке гарне, хвіст у нього пухнастий. Гуляє собі спокійно, наче так і треба, наче й війни немає. І німці, чуємо, заґелґотали, його побачили. Наші солдати теж перемовляються:

— Піде. А був би добрий суп...

— З автомата на такій відстані не дістанеш.

Побачили нас:

— Снайпери йдуть. Вони його зараз... Нумо, дівчата!

Я вмить, за звичкою, націлилась і вистрілила. У лошати ноги підломилися, звалилося набік. Мені здалося, може, це вже галюцинація, але мені здалося, що воно тоненько-тоненько заіржало.

І лише після цього подумала: навіщо я це зробила? Таке гарне, а я його вбила, я його до супу! За спиною чую, хтось схлипує. Озирнулася, а це "новенька".

— Чого ти? — запитую.

— Лоша шкода, — повні очі сліз.

— Ох, яка ж бо тонка натура! А ми вже три дні голодні. Шкода, бо ще нікого не ховала. Спробуй пройти за день тридцять кілометрів із повним спорядженням, та ще голодною. Спочатку фриців треба вигнати, а потім переживати. Жаліти. Потім... Розумієш, потім...

Дивлюся на солдатів, вони ж ось щойно мене заохочували, кричали. Просили. Тільки-но... Кілька хвилин тому... Ніхто на мене не дивиться, ніби мене не помічають, кожен усунувся і своє щось робить. Курять, копають... Хтось щось точить... А мені хоч скач хоч плач! Ніби я шкуродер який, мені кого завгодно вбити неважко. А я змалку все живе любила. У нас — я вже до школи ходила — корова захворіла, і її прирізали. Я два дні плакала. Без упину. А тут — бац! — і стрельнула по беззахисному лошаті. І можна сказати... За два роки вперше лоша побачила...

Увечері несуть вечерю. Кухарі: "Ну, молодець снайпер! Сьогодні м’ясо в котлі". Поставили нам казанки і пішли. А дівчата мої сидять, до вечері не торкаються. Я зрозуміла, в чому річ: у плач — і геть із землянки... Дівчата за мною, почали мене всі разом розраджувати. Хутко розхапали свої казанки і нумо сьорбати...

Отаке було... Так... Не забудеш...

Уночі у нас, звісно, балачки. Про що ми розмовляли? Звичайно, про домівку, кожна про маму свою розповідала, у кого батько чи брати воювали. І про те, ким ми станемо після війни. Як повиходимо заміж і чи будуть чоловіки нас любити. Командир сміявся:

— Ох, дівки! Дуже ви гарні, але після війни побояться з вами одружуватися. Рука тверда, тарілкою запустиш у лоба — не промахнешся.

Я чоловіка на війні зустріла, в одному полку служили. У нього два поранення, контузія. Він війну від початку до кінця пройшов, і потім усе життя був військовим. Йому не треба пояснювати, що таке війна. Звідки я повернулася? Яка? Якщо я говорю підвищеним тоном, він або не помітить, або промовчить. А я його вибачаю. Теж навчилася. Двох дітей виростили, вони закінчили інститути. Син і донька.

А що вам іще розповісти... Ну, демобілізували мене, приїхала я до Москви. А від Москви до нас ще їхати і кілька