У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

«Під Сталінградом було стільки вбитих, що коні їх уже не боялися. Зазвичай харапудяться. Кінь зроду не наступить на мертву людину. Своїх убитих ми зібрали, а німці лежали всюди. Замерзлі... Крижані... Я — шофер, возила ящики з артилерійськими набоями, я чула, як під колесами лускали їхні черепи... Кістки... І я була щаслива...»

Із розмови з цензором:

— Так, нам тяжко далася Перемога, але ви повинні шукати героїчні приклади. Їх сотні. А ви демонструєте бруд війни. Спідню білизну. У вас наша Перемога страшна... Чого ви домагаєтеся?

— Правди.

— А ви вважаєте, що правда — те, що в житті. Те, що на вулиці. Під ногами. Для вас вона така низька. Земна. Ні, правда — те, про що ми мріємо. Якими ми хочемо бути!

* * *

«Наступаємо... Перші німецькі селища... Ми — молоді. Сильні. Чотири роки без жінок. У льохах — вино. Закуска. Ловили німецьких дівчат і... Десять чоловіків ґвалтували одну... Жінок було замало, населення тікало від Радянської армії, брали юних. Дівчаток... Дванадцять-тринадцять років... Якщо вона плакала, били, щось заштовхували до рота. Їй боляче, а нам смішно. Я тепер не розумію, як я міг... Хлопчик з інтелігентної родини... Але це був я...

Єдине, чого ми боялися, щоб наші дівчата про це не дізналися. Наші медсестри. Їх стидалися...»

«Потрапили в оточення... Блукали лісами, болотами. Їли листя, їли кору дерев. Якесь коріння. Нас було п’ятеро, один зовсім хлопчисько. Щойно призвали. Уночі мені сусід шепоче: "Хлопчисько напівживий, все одно помре. Ти розумієш..." — "Ти про що?" — "Мені один зек розповідав... Вони, коли з табору бігли, спеціально брали з собою молодого... Людське м’ясо їстівне... Так рятувалися..."»

Ударити сили не стало. Назавтра ми зустріли партизан...»

«Партизани вдень приїхали на конях до села. Вивели з дому старосту і його сина. Сікли їх по голові залізними прутами, поки вони не впали. І на землі добивали. Я сиділа коло вікна. Усе бачила... Серед партизанів був мій старший брат... Коли він увійшов до нашого будинку і хотів мене обійняти: "Сестричко!!!" — я закричала: "Не підходь! Не підходь! Ти — вбивця!!!" А відтак оніміла. Місяць не розмовляла.

Брат загинув... А що сталося б, якби він був живий? І повернувся б додому...»

«Уранці карателі підпалили наше село... Урятувалися лише ті люди, які втекли до лісу. Утекли без нічого, з порожніми руками, навіть хліба з собою не взяли. Ні яєць, ні сала. Уночі тітка Настя, наша сусідка, била свою дівчинку, бо та весь час плакала. З тіткою Настею були п’ятеро її дітей. Юлечка, моя подружка, найслабша. Вона завжди хворіла... І чотири хлопчики, всі маленькі, й усі теж просили їсти. І тітка Настя збожеволіла: "У-у-у...У-у-у... "А вночі я почула... Юлечка вмовляла: "Мамочко, ти мене не топи. Я не буду... Я навіть їсточки просити в тебе не буду. Не буду..."

Уранці Юлечки вже ніхто не побачив...

Тітка Настя... Ми повернулися в село на вуглинки... Село згоріло. Невдовзі тітка Настя повісилася на чорній яблуні у своєму саду. Висіла низько-низько. Діти стояли біля неї і просили їсти...»

Із розмови з цензором:

— Це — брехня! Це наклеп на нашого солдата, який визволив пів-Європи. На наших партизанів. На наш народ-герой. Нам не потрібна ваша маленька історія, нам потрібна велика історія. Історія Перемоги. Ви не любите наших героїв! Ви не любите наші великі ідеї. Ідеї Маркса і Леніна.

— Так, я не люблю великі ідеї. Я люблю маленьку людину...

Із того, що викинула я сама

«Сорок перший рік... Ми в оточенні. З нами політрук Лунін... Він зачитав наказ, що радянські солдати ворогові не здаються. У нас, як сказав товариш Сталін, полонених немає, а є зрадники. Хлопці вийняли пістолети... Політрук наказав: "Не треба. Живіть, хлопці, ви — молоді". А сам застрелився...

А це вже сорок третій... Радянська армія наступає. Йшли Білоруссю. Пригадую маленького хлопчика. Він вибіг до нас звідкись із-під землі, з льоху, і кричав: "Убийте мою мамку... Убийте! Вона німця любила..." Його очі здавалися круглими зі страху. Слідом бігла чорна стара. Уся в чорному. Бігла і хрестилася: "Не слухайте дитя. Дитя збожеволіло..."»

«Викликали мене до школи... Зі мною розмовляла вчителька, яка повернулася з евакуації:

— Я хочу перевести вашого сина до іншого класу. У моєму класі — найкращі учні.

— Але у мого сина тільки "п’ятірки".

— Це нічого не важить. Хлопчик жив під німцями.

— Так, нам було важко.

— Я не про те. Усі, хто був в окупації... Вони під підозрою...

— Що? Я не розумію...

— Він про німців дітям розповідає. І він заїкається.

— Це в нього зі страху. Його побив німецький офіцер, який жив у нас на квартирі. Був невдоволений, як син почистив йому чоботи.

— Ось бачите... Самі зізнаєтеся... Ви жили поряд із ворогом...

— А хто цього ворога допустив до самої Москви? Хто нас тут залишив із нашими дітьми?

Зі мною — істерика...

Два дні боялася, що вчителька повідомить про мене. Але вона залишила сина у своєму класі...»

«Удень ми боялися німців і поліцаїв, а вночі — партизанів. У мене останню корівку партизани забрали, залишився у нас тільки кіт. Партизани голодні, злі. Повели мою корівку, а я — за ними... Кілометрів десять ішла. Благала — віддайте. Троє дітей голодних у хаті на печі залишила. "Іди, тітко! — насварили. — Бо пристрелимо".

Спробуй знайди під час війни добру людину...

Свій на свого йшов. Діти куркулів повернулися із заслання. Батьки їхні загинули, і вони служили німецькій владі. Мстилися. Один застрелив у хаті старого вчителя. Нашого сусіда. Той колись донос зробив на його батька, розкуркулював. Був затятий комуніст.

Німці спочатку розпустили колгоспи, дали людям землю. Люди зітхнули після Сталіна. Ми сплачували оброк... Акуратно сплачували... А потім стали нас палити. Нас і будинки наші. Худобу забирали, а людей палили.

Ой, доню, я слів боюся. Слова страшні... Я добром рятувалася, нікому не бажала зла. Усіх жаліла...»

«Я до Берліна з армією дійшла...

Повернулася до свого села з двома орденами Слави і медалями. Пожила три дні, а