У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович
Завантажувалися бадьоро. Жваво. З жартами. Пам’ятаю, що багато сміялися.
Куди їдемо? Не знали. Зрештою, нам було не так і важливо, ким ми станемо. Тільки б — на фронт. Усі воюють — і ми. Приїхали на станцію Щолкове, недалеко від неї була жіноча снайперська школа. Отож нас туди. У снайпери. Усі зраділи. Це — справжнє. Будемо стріляти.
Почали навчатися. Вивчали статути — гарнізонної служби, дисциплінарний, маскування на місцевості, хімзахист. Дівчата всі дуже старалися. Із заплющеними очима навчилися збирати і розбирати "снайперку", визначати швидкість вітру, рух цілі, відстань до цілі, окопчики копати, повзати по-пластунськи — те все-все ми вже вміли. Аби лиш скоріше на фронт. У вогонь... Так-так... Закінчивши курси, вогневу і стройову я здала на "відмінно". Найважче, пам’ятаю, було встати по тривозі й зібратися за п’ять хвилин. Чоботи ми брали на один-два розміри більші, щоб не гаяти час, швидко зібратися. За п’ять хвилин мали одягтися, взутися і вишикуватися. Траплялося, що в чоботях на босу ногу шикуватися вибігали. Одна дівчинка мало ноги не відморозила. Старшина помітив, зробив зауваження, потім учив нас онучі крутити. Стане над нами і гуде: "Як мені, дівчаточка, зробити з вас солдатів, а не мішені для фриців?" Дівчаточка, дівчаточка... Усі нас любили і завжди жаліли. А ми ображалися, що нас жаліють. Хіба ми не такі солдати, як усі?
Ну, і ось прибули ми на фронт. Під Оршу... До шістдесят другої стрілецької дивізії... Командир, як нині пам’ятаю, полковник Бородкін, він побачив нас, розсердився: дівчат мені нав’язали. Мовляв, що це за жіночий хоровод? Кордебалет! Тут війна, а не танцюльки. Страшна війна... Але потім запросив до себе, пригостив обідом. І, чуємо, запитує свого ад’ютанта: "Чи немає у нас чогось солодкого до чаю?" Ну, ми, звісно, образилися: за кого він нас має? Ми воювати приїхали. А він нас сприймав не як солдатів, а як дівчат. За віком ми йому годилися в дочки. "Що ж я з вами робитиму, любі ви мої? Де вас таких назбирали?" Ось як він до нас ставився, як він нас зустрів. А ми ж уявляли, що вже вояки. Отак... На війні!
Наступного дня змусив показати, як уміємо стріляти, маскуватися на місцевості. Відстрілялися добре, навіть краще, ніж чоловіки-снайпери, яких відкликали з передової на дводенні курси і які дуже дивувалися, що ми виконуємо їхню роботу. Вони, напевно, вперше бачили жінок-снайперів. Після стрілянини — маскування на місцевості... Полковник прийшов, ходить оглядає галявину, потім став на одну купину — нічого не видно. І тут "купина" під ним почала благати: "Ой, товаришу полковнику, не можу більше, важко". Сміх та й годі! Він повірити не міг, що так добре можна замаскуватися. "Тепер, — каже, — свої слова про дівчат беру назад". Але все одно мучився... Довго не міг до нас звикнути...
Вийшли ми вперше на "полювання" (так снайпери це називають), моєю напарницею була Маша Козлова. Замаскувалися, лежимо: я веду спостереження, Маша — з гвинтівкою. І раптом Маша мені:
— Стріляй, стріляй! Бачиш, німець...
Я їй відповідаю:
— Я спостерігаю. Ти стріляй!
— Поки ми тут з’ясовуватимемо, — каже вона, — він піде.
А я їй своє:
— Спочатку треба стрілецьку карту скласти, орієнтири нанести: де сарай, берізка...
— Ти, як у школі, розводитимеш паперову тяганину? Я приїхала не папірці перекладати, а стріляти!
Бачу, що Маша вже сердиться на мене.
— Ну, то стріляй, чого ти?
Так ми сперечалися. А тим часом, справді, німецький офіцер інструктував солдатів. Підійшов візок, і солдати ланцюжком передавали якийсь вантаж. Цей офіцер постояв, щось скомандував, потім зник. Ми сперечаємося. Я бачу, що він уже двічі показався, і якщо ми ще раз проґавимо, то це кінець. Проґавимо його. І коли він з’явився втретє — це ж мить: то з’явиться, то сховається, — я вирішила стріляти. Зважилася, і раптом така думка промайнула: це ж людина, хоч і ворог, але людина, і в мене якось почали тремтіти руки, тіло дрож проймає, морозом обсипало. Якийсь страх... До мене іноді уві сні й тепер повертається це відчуття... Після фанерних мішеней стріляти по живій людині було важко. Я ж її бачу в оптичний приціл, добре бачу. Начебто вона близько... І всередині якийсь супротив... Щось не пускає, не можу зважитися. Але я перемогла себе, натиснула спусковий гачок... Він змахнув руками і впав. Убила його чи ні, не знаю. Але мене після того ще дужче почали бити дрижаки, якось страшно стало: я — вбила людину?! До цієї думки треба було звикнути. Так... Словом, жах! Неможливо забути таке...
Коли ми повернулися, почали у своєму взводі розповідати, що зі мною сталося, провели збори. У нас комсоргом була Клава Іванова, вона мене умовляла: "Їх не жаліти треба, а ненавидіти". У неї фашисти батька вбили. Ми, було, заспіваємо, а вона просить: "Дівчатка, не треба, ось переможемо цих гадів, тоді й співатимемо".
І не відразу... Не відразу в нас вийшло. Не жіноча то справа — ненавидіти і вбивати. Не наша... Треба було себе переконувати. Умовляти...»
За кілька днів Марія Іванівна зателефонує мені й запросить до своєї фронтової подруги Клавдії Григорівни Крохіної. І я ще раз почую...
Клавдія Григорівна Крохіна, старший сержант, снайпер:
«Уперше страшно... Дуже страшно...
Ми залягли, і я спостерігаю. І ось помічаю: один німець з окопу підвівся. Я клацнула, і він упав. І ось, знаєте, мене всю затрясло, я чула, як стукотіли мої кістки. Стала плакати. Коли по мішенях стріляла — нічого, а тут: я — вбила! Я! Вбила якусь незнайому мені людину. Я нічого про неї не знаю, але я її вбила.
Потім це минуло. І ось як... Як це сталося... Ми вже наступали, йшли повз невелике селище. Здається, на Україні. І там біля дороги побачили барак чи будинок, неможливо було вже розібрати, це все горіло, згоріло вже, лише чорні камені залишилися. Фундамент... Багато хто з дівчаток не підійшов, а мене як потягнуло... Між тим вугіллям ми знайшли людські кістки, серед них зірочки обгорілі, це наші поранені або полонені згоріли. Після цього хоч скільки я вбивала, мені вже не було шкода. Як побачила ці чорні зірочки...
...Повернулася з війни сива. Двадцять один рік, а я вся біленька. Я мала важке поранення, контузію, погано чула на одне вухо. Мама мене
