У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

Із того, що викинула цензура

«Я вночі тепер, бува, прокинуся... Неначе хтось ну... плаче поруч... Я — на війні...

Ми відступаємо... За Смоленськом якась жінка виносить мені свою сукню, я встигаю перевдягнутися. Іду одна... серед чоловіків. То я ходила в штанях, а то йду в літній сукні. У мене раптом почалися ці діла... Жіночі... Раніше почалися, напевно, через хвилювання. З переживань, з образи. Де ти тут що знайдеш? Соромно! Як я соромилася! Під кущами, в канавах, у лісі на пеньках спали. Стільки нас було, що місця в лісі на всіх бракувало. Йшли ми розгублені, обдурені, нікому вже не вірили... Де наша авіація, де наші танки? Те, що літає, повзає, гримає, — усе німецьке.

Ось такою я потрапила в полон. Останнього дня перед полоном перебило ще обидві ноги... Лежала і під себе мочилася... Не знаю, де взяла сили виповзти вночі в ліс. Випадково підібрали партизани...

Мені шкода тих, хто цю книжку прочитає і хто її не прочитає...»

«Я була на нічному чергуванні... Зайшла до палати тяжкопоранених. Лежить капітан... Лікарі попередили мене перед чергуванням, що вночі він помре. Не дотягне до ранку... Питаю його: "Ну, що? Як тобі допомогти?" Ніколи не забуду... Він раптом усміхнувся, така світла усмішка на змученому обличчі: "Розстебни халат... Покажи мені свої груди... Я давно не бачив дружину..." Я розгубилася, я ж іще навіть не цілувалася ні з ким. Щось я там йому відповіла. Втекла і повернулася за годину.

Він лежав мертвий. І та усмішка в нього на обличчі...»

«Під Керчю... Уночі під обстрілом ішли ми на баржі. Загорілася носова частина... Вогонь поліз палубою. Вибухнули боєприпаси... Великий вибух! Вибух такої сили, що баржа накренилася на правий бік і почала тонути. А берег уже недалеко, ми розуміємо, що він десь поряд, і солдати кинулися у воду. З берега застукали кулемети. Галас, стогони, матюки... Я добре плавала, я хотіла бодай би одного врятувати. Бодай єдиного пораненого... Це ж вода, а не земля — поранена людина загине відразу.

Піде на дно... Чую — хтось поруч то вирине нагору, то знову під воду піде. Нагору — під воду. Я улучила мить, схопила його... Щось холодне, слизьке... Я вирішила, що це поранений, а одяг з нього зірвало вибухом. Тому що я сама гола... У білизні залишилася... Темрява. Хоч в око стрель. Навколо: "Е-ех! Ай-я-я!" І мат... Дісталася якось із ним до берега... У небі саме цієї миті спалахнула ракета, і я побачила, що притягнула на собі велику поранену рибу. Риба велика, на зріст як людина. Білуга... Вона помирає... Я впала біля неї і заломила таке матюччя триповерхове. Заплакала з образи... І з того, що всі страждають...»

«Виходили з оточення... Куди не поткнися — скрізь німці. Вирішуємо: вранці почнемо прориватися з боєм. Усе одно загинемо, так нехай загинемо гідно. У бою. У нас були три дівчини. Вони приходили вночі до кожного, хто міг... Не всі, звісно, були спроможні. Нерви, ви розумієте. Така справа... Кожен готувався померти...

Урятувалися вранці одиниці... Мало... Ну, душ сім, а було п’ятдесят, як не більше. Посікли німці кулеметами... Згадую тих дівчат із вдячністю. Жодної вранці не знайшов з-поміж живих... Ніколи більше не зустрів...»

Із розмови із цензором:

— Хто піде після таких книжок воювати? Ви принижуєте жінку примітивним натуралізмом. Жінку-героїню. Розвінчуєте. Перетворюєте її на звичайну жінку. Самку. А вони у нас — святі.

— Наш героїзм стерильний, він не хоче зважати ні на фізіологію, ні на біологію. До нього немає віри. А випробовувався не лише дух, а й тіло. Матеріальна оболонка.

— Звідки у вас ці думки? Чужі думки. Не радянські. Ви смієтеся з тих, хто в братських могилах. Ремарка начиталися... У нас ремаркізм не пройде. Радянська жінка — не тварина...

* * *

«Хтось нас виказав... Німці дізналися, де стоянка партизанського загону. Оточили ліс і підходи до нього зусібіч. Ховалися ми в дикій гущавині, нас рятували болота, туди карателі не заходили. Трясовина. І техніку, і людей вона затягувала намертво. Цілими днями, тижнями ми стояли по шию у воді. З нами була радистка, вона нещодавно народила. Дитина голодна. Просить груди. Але мама сама голодна, молока немає, і дитина плаче. Карателі поруч. Із собаками. Якщо собаки почують, то всі загинемо. Уся група — душ із тридцять. Вам зрозуміло?

Командир вирішує...

Ніхто не наважується передати матері наказ, але вона сама здогадується. Опускає згорток із дитиною у воду і довго там тримає... Дитина вже не кричить... Ні звуку... А ми не можемо звести очей. Ні на матір, ні одне на одного...»

«Ми брали полонених, приводили до загону... Їх не розстрілювали — надто легка смерть для них, — ми заколювали їх, наче свиней, шомполами, різали на шматочки. Я ходила на це дивитися... Чекала! Довго чекала того моменту, коли від болю почнуть лопатися їхні очі... Зіниці...

Що ви про це знаєте?! Вони мою маму із сестричками спалили на вогнищі посеред села...»

«Я не запам’ятала під час війни ні котів, ні собак, пригадую щурів. Великі... З жовто-синіми очима... Їх була сила-силенна. Коли я видужала після поранення, з госпіталю мене відрядили назад до моєї частини. Частина стояла в окопах під Сталінградом. Командир наказав: "Відведіть її до дівочої землянки". Я увійшла до землянки і щонайперше здивувалася, що там немає жодних речей. Порожні ліжка з хвойних гілок, та й годі. Мене не попередили... Я залишила в землянці свій рюкзак і вийшла; коли повернулася за півгодини, рюкзак свій не знайшла. Жодних слідів речей, ні гребінця, ні олівця. Виявилося, що все миттю зжерли щури...

А вранці мені показали обгризені руки тяжкопоранених...

У жодній найстрашнішій стрічці я не бачила, як щури йдуть перед артобстрілом із міста. Це не в Сталінграді... Це вже було під В’язьмою... Уранці містом йшли стада щурів, вони йшли в поля. Вони чули смерть. Їх були тисячі... Чорні, сірі... Люди жахалися з цього зловісного видовища і тулилися до будинків. І саме тоді, коли щури зникли з наших очей, почався обстріл. Налетіли літаки. Замість будинків і льохів залишився