У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович
Але чому? — не раз запитувала я себе. — Чому, відстоявши і посівши своє місце в колись абсолютно чоловічому світі, жінки не обстояли свою історію? Свої слова і свої почуття? Самі собі не вірили. Від нас прихований цілий світ. Їхня війна залишилася невідомою...
Хочу написати історію цієї війни. Жіночу історію.
Після перших зустрічей...
Подив: військові професії цих жінок — санінструктор, снайпер, кулеметник, командир зенітної гармати, сапер, а тепер вони — бухгалтери, лаборантки, екскурсоводи, вчительки... Розбіжність ролей — там і тут. Згадують неначе не про себе, а про якихось дівчаток. Сьогодні самі собі дивуються. І перед моїми очима «олюднюється» історія, стає схожою на звичайне життя. Падає по-іншому світло.
Трапляються надзвичайні оповідачки, їхнє життя містить сторінки, які можуть сперечатися з найкращими сторінками класики. Людина так добре бачить себе згори — з небес, і знизу — із землі. Перед нею весь шлях: угору і дорога донизу — від ангела до звіра. Спогади — це не жагучий або спокійний переказ реальності, що відійшла назавжди, це нове народжування минулого, коли час повертає назад. Передусім — творчість. Розповідаючи, люди створюють, «пишуть» своє життя. Трапляється, що і «дописують», і «переписують». Тут треба бути напоготові. На варті. Авжеж, біль розплавляє, знищує будь-яку фальш. Занадто висока температура! Більш відверто, переконалася я, поводяться прості люди — медсестри, куховарки, пралі. Вони, так би мовити, із себе виймають слова, а не з газет і прочитаних книжок — не з чужого. А лише з особистих страждань і переживань. Почуття і мова освічених людей, хоч як це дивно, здебільшого підвладні обробянню часом. Його загальному шифруванню. Заражені вторинним знанням. Міфами. Часто доводиться довго йти, всілякими колами, щоб почути розповідь про «жіночу» війну, а не про «чоловічу»: як відступали, наступали, на якій ділянці фронту... Потрібна не одна-єдина зустріч, а багато сеансів. Як доскіпливому портретистові.
Довго сиджу в незнайомій оселі чи квартирі, іноді весь день. П’ємо чай, приміряємо нещодавно куплені кофтинки, обговорюємо зачіски і кулінарні рецепти. Переглядаємо разом фотографії онуків. І ось тоді. За якийсь час — ніколи не відомо, за який і чому, — раптом настає та довгоочікувана мить, коли людина відступає від канону — гіпсового й залізобетонного, як наші пам’ятники, — і йде до себе. Усередину себе. Починає пригадувати не війну, а свою молодість. Шматок свого життя... Слід упіймати таку мить. Не проґавити! Але часом по довгому дню, сповненому слів, фактів, сліз, залишається в пам’яті лише єдина фраза (але яка!): «Я такою маленькою пішла на фронт, що за війну навіть підросла». Її й залишаю в записнику, хоча на магнітофоні намотані десятки метрів. Чотири-п’ять касет...
Що мені допомагає? Допомагає те, що ми звикли жити купно. Спільно. Соборні люди. Усе в нас при гурті: і щастя, і сльози. Уміємо страждати і розповідати про страждання. Страждання освячує наше важке і нескладне життя. Нам біль — як мистецтво. Маю визнати, жінки сміливо вирушають цим шляхом...
* * *
Як вони зустрічають мене?
Звуть «дівчинкою», «донечкою», «дитинкою», напевно, якби я була з їхнього покоління, вони поводилися б зі мною інакше. Спокійно і рівноправно. Без радості й подиву, які дарує зустріч молодості й старості. Це дуже важливий момент, що тоді вони були молоді, а згадують тепер старими. Через життя згадують — через сорок років. Обачно відкривають переді мною свій світ, бережуть: «Одразу після війни вийшла заміж. Сховалася за чоловіком. За побутом, за дитячими пелюшками. Охоче сховалася. І мама вмовляла: "Мовчи! Мовчи!!! Не зізнавайся". Я виконала свій обов’язок перед Батьківщиною, але мені сумно, що я там була. Що я це знаю... А ти — зовсім дівчинка. Мені тебе шкода...» Часто бачу, як вони сидять і прислухаються до себе. До звучання своєї душі. Звіряють його зі словами. З плином часу людина розуміє, що ось минуло життя, а тепер треба змиритися і підготуватися до відходу. Небажано і прикро зникнути просто так. Ненароком. На ходу. І коли вона озирається назад, їй хочеться не лише розповісти про своє, але й дійти до таємниці життя. Відповісти собі на запитання: навіщо це з нею діялося? Вона дивиться на все трохи прощальним і сумним поглядом... Майже звідти... Нема чого ні обманювати, ні обманюватися. І вже зрозуміло, що в людині без думки про смерть нічого не розгледіти. Її таємниця існує поверх усього.
Війна надто інтимне переживання. І таке ж нескінченне, як і людське життя...
Одного разу жінка (льотчиця) відмовилася зі мною зустрітися. Пояснила телефоном: «Не можу... Не хочу згадувати. Протягом трьох років я була на війні... І протягом трьох років я не почувалася жінкою. Мій організм омертвів. Менструації не було, майже жодних жіночих бажань. А я була гарна... Коли мій майбутній чоловік освідчився... То вже в Берліні, у рейхстазі... Він сказав: "Війна скінчилася. Ми залишилися живі. Нам пощастило. Виходь за мене заміж". Я хотіла заплакати. Закричати. Ударити його! Як заміж? Тепер? Серед усього цього — заміж? Серед чорної сажі й чорної цегли... Ти подивися на мене... Подивися — яка я! Ти спочатку зроби з мене жінку: даруй квіти, розважай, кажи гарні слова. Я так цього хочу! Так чекаю! Я мало його не вдарила... Хотіла вдарити... А в нього була обпалена, багрова одна щока, і я бачу: він усе зрозумів, у нього течуть сльози по цій щоці. По свіжих рубцях... І сама не вірю тому, що кажу: "Так, я вийду за тебе заміж".
Перепрошую... Не можу...»
Я її зрозуміла. Але то теж сторінка або півсторінки майбутньої книжки.
Тексти, тексти. Усюди — тексти. У міських квартирах і сільських хатинах, на вулиці і в поїзді... Я слухаю... Дедалі перетворююся на єдине велике вухо, завжди повернене до іншої людини. «Читаю» голос.
* * *
Людина більша за війну...
Запам’ятовується саме те, де вона більша. Нею керує там щось таке, що сильніше за історію. Мені треба
