У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович
Не чіпайте мою душу. Напишіть, як інші писали, про мої нагороди...»
«На війні як на війні. Це вам не театр...
Вишикували на галявині загін, ми стали кільцем. А посередині — Мишко К. і Коля М. — наші хлопці. Мишко був сміливий розвідник, на гармошці грав. Ніхто краще за Колю не співав...
Вирок читали довго: у такому-то селі силоміць вимагали дві пляшки самогону, а вночі... двох хазяйських дівчаток зґвалтували... А в такому-то селі у селянина... забрали пальто і швейну машинку, яку відразу ж пропили, у сусідів...
Присуджуються до розстрілу... Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.
"Хто розстрілюватиме?" — Загін мовчить... "Хто?" — Мовчимо... Командир сам виконав присуд...»
«Я була кулеметницею. Я стількох убила...
Після війни довго боялася народжувати. Народила, коли заспокоїлася. За сім років...
Але я досі нічого не пробачила. І не пробачу... Я раділа, коли бачила полонених німців. Я раділа, що на них шкода було дивитися: на ногах онучі замість чобіт, на голові онучі... їх ведуть крізь село, вони просять: "Мати, дай хлєба... Хлєба..." Я була вражена, що селяни виходили з хат і давали їм — той шматок хліба, той картоплину... Хлопчаки бігли за колоною і кидали каміння... А жінки плакали...
Мені здається, що я прожила два життя: перше — чоловіче, друге — жіноче...»
«Після війни... Людське життя було нічого не варте. Наведу такий приклад... Їду після роботи в автобусі, раптом почали кричати: "Тримайте злодія! Тримайте злодія! Моя сумочка..." Автобус зупинився... Одразу — давка. Молодий офіцер виводить на вулицю хлопчиська, кладе його руку собі на коліно і — бах! — ламає її навпіл. Заскакує назад... І ми їдемо... Ніхто не заступився за хлопчину, не покликав міліціонера. Не викликали лікаря. А в офіцера всі груди в бойових нагородах... Я стала виходити на своїй зупинці, він зіскочив і подав мені руку: "Проходьте, дівчино..." Такий галантний...
Це я зараз згадала... А тоді ми ще були військовими людьми, жили за законами воєнного часу. Хіба вони людські?»
«Повернулася Червона армія...
Нам дозволили розкопувати могили, шукати, де наших родичів постріляли. За давніми звичаями, поруч зі смертю треба бути в білому — у білій хустці, у білій сорочці. До останньої своєї хвилини я це пам’ятатиму! Люди йшли з білими вишитими рушниками... Одягнені в усе біле... Де вони його взяли?
Копали... Хто що знайшов — упізнав, то і забрав. Хто руку на тачці везе, хто на підводі голову... Людина довго ціла в землі не лежить, вони всі там перемішалися одне з одним. З глиною, з піском.
Сестру не знайшла, здалося мені, що один шматочок сукні — це її, щось знайоме... Дід теж сказав — заберемо, буде що ховати. Той шматочок сукні ми в домовинку і поклали...
На батька отримали папірець "пропав безвісти". Дехто щось отримував за тих, які загинули, а нас із мамою в сільраді налякали: "Вам ніякої допомоги не дозволено. А може, він живе, лиха не знаючи, з німецькою фрау. Ворог народу".
Я почала шукати батька за Хрущова. Через сорок років. Відповіли мені за Горбачова: "У списках не значиться..." Але відгукнувся його однополчанин, і я дізналася, що загинув батько як герой. Під Могильовом кинувся з гранатою під танк...
Шкода, що моя мама не дочекалася цієї звістки. Вона померла з тавром дружини ворога народу. Зрадника. І таких, як вона, було багато. Не дожили до правди. Я сходила до мами на могилку з листом. Прочитала...»
«Багато хто з нас вірив...
Ми вважали, що після війни все зміниться... Сталін повірить своєму народові. Але ще війна не скінчилася, а ешелони вже пішли до Магадана. Ешелони з переможцями... Заарештували тих, хто був у полоні, вижив у німецьких таборах, кого відвезли німці на роботу — усіх, хто бачив Європу. Міг би розповісти, як там живе народ. Без комуністів. Які там будинки і які дороги. Про те, що ніде немає колгоспів...
Після Перемоги всі замовкли. Мовчали і боялися, як перед війною...»
«Я — вчитель історії... За моєї пам’яті підручник історії переписували тричі. Я вчила дітей за трьома різними підручниками...
Запитайте нас, поки ми живі. Не переписуйте потім без нас. Запитайте...
Знаєте, як важко вбити людину? Я працювала в підпіллі. За півроку отримала завдання — влаштуватися офіціанткою до офіцерської їдальні... Молода, гарна... Мене взяли. Я мала насипати отруту в котел супу і того ж дня піти до партизанів. А я вже до них звикла, вони вороги, але щодня ти їх бачиш, вони тобі кажуть: "Данке шон... Данке шон..." Це — важко... Убити важко... Убити страшніше, ніж померти...
Я все життя викладала історію... І ніколи не знала, як про це розповісти. Якими словами...»
Мені дісталася власна війна... Я пройшла тернистий шлях укупі зі своїми героїнями. Як і вони, довго не вірила, що наша Перемога має два обличчя — перше вродливе, а друге страшне, у рубцях — нестерпно в нього дивитися. «У рукопашну, убиваючи людину, заглядають їй в очі. То не бомби скидати або стріляти з окопу», — розповідали мені.
Слухати людину, як вона вбивала і вмирала, те саме — дивишся в очі...
«НЕ ХОЧУ ЗГАДУВАТИ...»
Старий триповерховий будинок на околиці Мінська, з тих, що їх поспіхом і, як тоді здавалося, ненадовго, будували відразу після війни; він давно і затишно обріс кущами жасмину. З нього й почався пошук, який триватиме протягом семи років, дивовижних і болісних семи років, протягом яких я відкрию для себе світ війни, світ із нерозгаданим до кінця нами змістом. Зазнаю болю, ненависті, спокуси. Ніжності і подиву... Спробую збагнути, в чім різниця між смертю і вбивством і де межа між людським і нелюдським. Як людина залишається наодинці з цією божевільною думкою, що вона може вбити іншу людину? Навіть повинна вбити. І дізнаюсь, що на війні, крім смерті, існує безліч інших речей, там є все, що й у звичайному нашому житті. Війна — це теж життя. Зіткнуся з багатьма людськими правдами. Таємницями. Замислюся над тим, про що раніше й не здогадувалася. Наприклад, чому ми не дивуємося злу, чому нам бракує подиву перед злом?
