У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович
Ходили ми всі у військовій формі. Коли мама вперше побачила мене у формі, вона побіліла:
— Ти вирішила в армію піти?
Я її заспокоїла.
— Та ні, мамо. Я ж тобі казала, що охороняю мости.
Мама заплакала:
— Незабаром війна скінчиться. І ти відразу знімеш шинель.
Я теж так думала.
За два дні по тому, як ми дізналися, що закінчилася війна, у нас було зібрання в червоному куточку. Виступив на ньому начальник охорони товариш Наумов.
— Дорогі мої бійці, — сказав він, — війна скінчилася. Але вчора я отримав наказ, що на Західну дорогу потрібні бійці воєнізованої охорони.
Хтось із залу вигукнув:
— Так там же бандерівці!..
Наумов замовк, а потім сказав:
— Так, дівчата, там бандерівці. Вони воюють із Червоною армією. Але наказ є наказ, його треба виконувати. Хто хоче поїхати, прошу подати заяву начальнику варти. Поїдуть добровольці.
Ми повернулися до казарми, і кожна лягла на своє ліжко. Стало тихо-тихо. Нікому не хотілося їхати далеко від рідних місць. І нікому не хотілося помирати після війни. Наступного дня нас знову зібрали. Я сиділа за столом президії, стіл накрили червоною скатертиною. І я думала, що востаннє сиджу за цим столом.
Начальник охорони виголосив промову:
— Я знав, Бабіна, що ти поїдеш перша. І ви всі, дівчата, молодці, не побоялися. Скінчилася війна, можна повернутися додому, а ви їдете обороняти свою Батьківщину.
За два дні ми їхали. Подали нам товарний ешелон, на підлозі було сіно, і пахло травою.
Ніколи раніше я не чула, що є таке місто Стрий, тепер воно стало місцем нашої служби. Місто мені не сподобалося — маленьке і страшне, кожен день грала музика і кого-небудь ховали: то міліціонера, то комуніста, то комсомольця. Знову ми побачили смерть. Здружилася з Галею Коробкіною. Вона там загинула. Ще з однією дівчинкою... Її теж вночі зарізали... І я там взагалі покинула жартувати і сміятися...»
Олена Іванівна Бабіна,
боєць воєнізованої охорони
Про розплавлені підшипники і російський мат
«Уся я в батька... Його донька...
Батько мій, Мирон Лєнков, пройшов шлях від безграмотного хлопчини до командира взводу в громадянську війну. Був справжнім комуністом. Коли він помер, ми залишилися з мамою жити в Ленінграді, всім найкращим, що є в мені, я зобов’язана цьому місту. Моєю пристрастю були книжки. Ридала над романами Лідії Чарської, зачитувалася Тургенєвим. Любила поезію...
Улітку сорок першого... Наприкінці червня ми поїхали до бабусі на Дон. Війна застала нас у дорозі. Степом відразу стали носитися — алюр три хрести — кіннонарочні з військкоматівськими повістками. Співали, пили і ридма ридали козачки, проводжаючи козаків на війну. Я пішла до станиці Боковської до райвійськкомату. Сказали коротко і жорстко:
— Дітей на фронт не беремо. Комсомолка? От і чудово. Допомагай колгоспу.
Лопатили хліб, щоб не перегорів у буртах. Потім прибирали овочі. Мозолі на руках стали твердими, губи потріскалися,
обличчя вкрилося степовою засмагою. І якщо я чимось відрізнялася від хутірських дівчаток, то лише тим, що знала безліч віршів і могла читати їх напам’ять протягом усієї дороги з поля додому.
А війна наближалася. Сімнадцятого жовтня фашисти окупували Таганрог. Люди йшли в евакуацію. Бабуся залишилася, а нас із сестрою відправила: "Ви молоді. Рятуйтеся "До станції Обливська йшли п’ять діб. Сандалії довелося викинути, до станиці входили босоніж. Начальник станції всіх попереджав: "Не чекайте критих вагонів, сідайте на платформи. Зараз подамо паровоз і відправимо вас на Сталінград". Нам пощастило — ми забралися на платформу з вівсом. Зарили в зерно босі ноги, вкрилися хустками... Тісно притулилися одна до одної і задрімали... Хліб у нас давно скінчився, мед також. Останніми днями нас підгодовували козачки. Ми соромилися брати, заплатити було нічим, а вони вмовляли: "Їжте, біднесенькі. Усім зараз погано, допомагати треба одине одному". Я присягалася вік не забути цієї людської доброти. Ніколи! Нізащо! І не забула.
Зі Сталінграда пароплавом, потім знову поїздом дісталися о другій годині ночі до станції Медведицьке. Людською хвилею нас вихлюпнуло на перон. А позаяк самі, перетворившись на дві бурульки, ми не могли рухатися, тому стояли, притримуючи одна одну, щоб не впасти. Не розсипатися на скалки, як перед моїми очима розсипалася жаба, яку витягнули зі зрідженого кисню і кинули на підлогу. На щастя, хтось, із ким ми разом їхали, про нас згадав. Підкотила наповнена людьми бричка, нас прив’язали ззаду. Наділи ватники. Сказали: "Ідіть, бо ви замерзнете. Не відігрієтесь. Вас не можна везти". Ми спочатку падали, але йшли, потім навіть бігли. І так шістнадцять кілометрів...
Село Франк — колгосп "Перше травня". Голова колгоспу дуже зрадів, коли дізнався, що я з Ленінграда і встигла закінчити дев’ять класів:
— Ось і добре. Допомагатимеш мені тут. За бухгалтера.
На якусь мить я навіть зраділа. Але тут побачила плакат "Дівчата, за кермо!", що висів за спиною керівника.
— Не буду сидіти в конторі, — відказала голові. — Якщо мене навчать, я зможу водити трактор.
Трактори стояли, занесені снігом. Ми відкопували їх, розбирали, обпікаючи руки об метал, залишаючи на ньому шматки шкіри. Проіржавілі, туго затягнуті болти здавалися привареними. Коли не могли зрушити їх з місця проти годинникової стрілки, намагалися відкрутити за її ходом. Як на гріх... Саме в цей момент... Ніби з-під землі, виростав бригадир Іван Іванович Нікітін, єдиний справжній тракторист і наш наставник. Він хапався за голову і не міг втриматися від матюків. Ех, ти! Мать твою... Лайка його була,
