Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

Ніякій логіці це не відповідає, хіба комуністичній, це можна лише кваліфікувати, як скриту підлогу, лицемірство або шантаж.

Роз'їжджаю по містах і містечках Львівської області в пошуках роботи. Робота токарів дуже потрібна, приймають. Як доходить до оформлення у відділі кадрів, мені говорять: ваше місце вже зайняте. Як зайняте, дивуються начальники і стараються мене відстояти, але після відвідин відділу кадрів, виходять похнюплені та розводять руками, нічим не можемо допомогти.

Одного разу їду по стрийській дорозі. Перед Миколаївом торчить комин та стоять пару бараків. Мабуть, якесь виробництво, спробую тут влаштуватися, заходжу в контору, там сидить якийсь кабан, великий начальник. Питаю, чи потрібні робітники. Потрібні, що вмієте робити?

Все, що треба. Це його влаштовує, як лише дізнався, що я був суджений, сказав «тут в лісах ходять бандерівці (1958р.!), ви з ними зв'яжетесь і будете мені шкодити». Найбільш, чим можна було там нашкодити, так це перевернути тачку, підложити камінь під колесо.

Я не мав наміру вчитися, але під впливом моїх батьків та їхніх знайомих піддався агітації.

Мій німецький атестат з гімназії не був дійсний, треба було мати радянський. Те положення мотивували тим, що радянська освіта має вищий рівень знань, — яке це було брехливе та цинічне твердження, насправді все було навпаки.

Про те, що радянські дипломи за кордоном нічого не вартували, замовчували. Там знали, що у ВУЗах багато годин виділяли на вивчення брехливої історії КПРС та ще якоїсь марксистсько-ленінської філософії, лженауки, нікому непотрібної. І то вдовбували молоді в голову, що без знань тих предметів студент не може стати добрим спеціалістом. 1 той, хто це говорив, і молодь не вірили в те. Я поступив у десятий клас вечірньо — заочної школи робітничої молоді. Якщо порівняти мій такий довгий та тернистий відрив від науки з іншими учнями (в два-п'ять років), я все ж таки був одним із кращих в класі. Гімназія дала мені тверді знання.

Допомогти мені з пропискою старалися депутати Верховної Ради УРСР- академік, історик Іван Крип'якевич та герой Соціалістичної праці Володимир Гургаль, який вчився зі мною в одному класі. Вони написали на своїх іменних бланках заяви-прохання на ім'я начальника міліції м. Львова. Я скептично віднісся до тих заяв, але все одно їх подав і в черговий раз отримав відмову.

Весь народ знав, що депутати — це маріонетки, які мають право підносити руки лише «за», не більше. В політичних справах їхні голоси нічого не вартують. Це була омана для народу і світу, ніби влада належить народу. Фактично влада належала одній тоталітарній партії, яка створила той суворий поліцейський режим для панування над народом. Якщо це навпаки, то все одно суть не міняється.

Якщо логічно подумати, то не я був тим порушником паспортного режиму, а влада. Я намагався прописатися, а влада мені відмовляла, то хто властиво був тим порушником? Лише влада!

Почалися випускні екзамени, і для одержання атестату мені треба було здати останній екзамен.

До того, мене вже два рази саджали в КПЗ за порушення паспортного режиму, але, протримавши не більше доби з погрозами в майбутньому засудити на термін, відпускали. При тому вимагали дати розписку, що я виїду з міста. Але я категорично відмовлявся. На той раз, третій, мене знову заарештовують і знову підсовують таку розписку, в якій я протягом 48 годин зобов'язуюся покинути місто. Я з ними торгуюся і вимагаю 72 години (щоб здати екзамен), але вони не ідуть на поступки, я також.

Тоді слідчий (заводиться кримінальна справа) покликав з вулиці двох свідків і, прочитавши при нас всіх ту цидулку, пояснив, що вони своєю присутністю засвідчують моє ознайомлення з текстом. Після цієї процедури мене відпускають.

Ситуація стала дуже критичною. Минала вже 47 година назначеного терміну. Мій батько, махнувши на все рукою, без надії, як і я, пішов до голови облвиконкому С.В. Стефаника з моєю заявою. Це вже було після 18 години, робочий день закінчився.

Ще коли С. Стефаник не був головою облвиконкому, мій батько шив йому вбрання, а його дружина була продавцем в крамниці біля нашого дому, і мати не раз зимою запрошувала її на гарячий обід до нас додому.

Не дивлячись на пізний час, С. Стефаник прийняв батька. Приблизно через півгодини, яка була вічністю, батько вийшов з моєю заявою, на якій була написана резолюція:

«Тов. Кірілєнко! Пр. Пропісать!

Стефаник.»

(Кірілєнко — нач. 4-го відділу міліції м. Львова.)

На другий день раненько вже була міліція в домі. Я показав їм цю заяву з резолюцією з своїх рук. Вони хотіли її забрати, але я не дозволив. Я пішов разом з ними у відділок і здав її з паспортом секретарці Кірілєнка, офіційно зареєструвавши в журналі. Минуло ще мабуть півтора місяця, коли прийшло повідомлення з міліції прийти за паспортом. Я був прописаний!!!

Після прописки я влаштувався токарем на інструментальний завод. Допомогла мені в тому ситуація, що на заводі катастрофічно бракувало токарів і у зв'язку з виробничою необхідністю, мене зі скрипом прийняли. В ту справу втрутився сам головний інженер і настояв на свому.

За одне, я вимушений був стати на облік у військоматі.

Батьки тиснули, знайомі радили поступити в інститут. Я не мав ніякого бажання вчитися, був ситий по горло тими походами за пропискою, нерви були на викінченні.

Один випадок примусив мене призадуматися над своїм положенням та змінити свій погляд відносно навчання.

Одного дня майстер, такий собі рагуліна, який ледве міг розібратися в кресленнях, примусив нас вантажити скрині з продукцією. Хоча це не входило в наші обов'язки, але він командир, а не я. Так що, я ціле життя буду виконувати команди простаків? В мене є досить інтелекту мати