Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

проїзд в Магадан для отримання паспорту та військового білету. Їду в Магадан та оформляю і отримую всі названі документи. Після закінчення всіх процедур разом із шофером директора (директор дав мені для цієї поїздки свою машину) зайшли відсвяткувати ту подію в ресторан. Там я вперше за 12 років побачив та покуштував яблуко. За гроші навіть в Магадані були яблука.

Чому так це все сталося, дасть нам пояснення наступна подія:

Вересень 1955 року. Аденауер (тодішній канцлер Західної Німеччини) приїхав до Москви та вмовив Хрущова звільнити всіх німців, а також всіх, хто проходив по німецькій справі.

Надруковано: «Известия» від 09.09.1955 р. Тому, як наслідок такого повороту політики, я одержав громадянські права та був звільнений від примусового поселення. Копія довідки прикладена у фотододатку.

Але, як кажуть в народі, це була «Фількіна грамота». При заповненні будь-якої анкети ти змушений писати: знята судимість, що вже давало пояснення, хто ти є. Далі напис на довідці — «відом на жительство не служит», це означає, що ти не маєш мешкати там, де ти хочеш або по «німецьки» — копен зі дупен на 101 кілометр від обласних міст, якщо ти їх знайдеш в Галичині, бо навіть не мали бажання прописувати.

При таких даних перед тобою автоматично замикалися всі двері при влаштуванні на роботу, навіть в якусь «шарагу», а тим більше при поступленні у ВУЗ, в чому я пізніше переконався. Навіть один паспорт, який виданий в Магадані, говорив про все.

Але все ж таки була одна велика користь, що ти мав змогу купити квиток та виїхати з тієї проклятої колимської землі та хоч трохи зустрітися з батьками та рідними.

Зразу виїхати до Львова я не зміг. Договір про добровільно-примусовий найм закінчувався в грудні 1957 року, а розірвати його передчасно викликало б фінансові витрати.

Додому

25 грудня 1957 року їду в магаданський аеропорт, 13 км центральної траси, і купую квиток на літак Магадан — Хабаровськ та 30 грудня в 10 годині ранку вилітаю. П'ять годин льоту з дозаправкою в Комсомольську на Амурі. В Комсомольську літак сідає десь за сто метрів від порту. Летить нас не більше десятка пасажирів. Треба щось поїсти. Льотчики показують нам в далечині якийсь барак, то ніби має бути порт. Прибігаємо (бо тисне мороз) в той барак, там є буфет, але в буфеті нічого немає, крім розведеного спирту, якісь кусочки оселедця та чорний хліб з маслом. Берем це та похапцем їмо, бо льотчики підганяють, треба летіти. Знову бігом до літака та вилітаємо.

Прилітаю в Хабаровськ і автобусом їду на залізничну станцію. Очам своїм не вірю, що цей обдертий, брудний, дерев'яний барак має бути залізничним вокзалом Далекосхідної Залізної Дороги, та ще такої вузлової станції, як Хабаровськ. Але так воно є. Втискаюся всередину. Барак вщент заповнений якимось обдертим, брудним народом. На підлогах розташувалися цілими сім'ями, бо місць не вистарчає. По вокзалу шугають підозрілі типи, подібні на злодіїв. Працюють дві каси, перед віконцями яких товпляться люди, черги немає, хто як може, продирається. Якась дівчина просить мене купити їй білет та дає гроші. Я віддаю їй постерегти свою валізку, а сам продираюся до каси. Вдається. Купив собі і їй білети. Від'їзд Хабаровськ-Москва о 21:00. Маю ще три години часу і йду оглянути місто, але нічого не бачу та і нема на що дивитися. Думки рояться про батьків та Львів, якнайшвидше виїхати звідси, покинути те все, якнайшвидше сісти у вагон. Я сам собі ще не вірю, що їду додому, голова «тріщить» від думок, не витримую і виходжу на перон. Поїзд вже чекає.

Я з радістю впав би на коліна та поцілував би ті рельси, які приведуть мене до дому, але того не роблю тому, що мій поступок оцінять як ненормальний. Сідаю у вагон, поїзд рушив. Змовив Молитву та попросив у Господа щасливої дороги.

В купе нас четверо. Я, жінка з чоловіком та маленькою дитиною, їдуть із Сахаліну додому. За Хабаровськом вони дістають пів літри і ми зустрічаємо новий 1958 рік.

Так проколисався я у вагоні дев'ять з половиною діб лише до Москви, а ще доба до Львова.

Приїхав до Москви о 2-ій годині ночі, приліг на лавці та глянув на стелю вокзалу, а вона хитається, зірвався, невже вокзал валиться, та ні, мене так за ту довгу дорогу заколисало.

Рано закомпостував білет на поїзд Москва-Чоп, надав батькам телеграму, а вечором далі продовжував свій шлях до Львова.

11 січня 1958 року, на третій день Різдва я вдома. Родичі на двірці мене не впізнали, мабуть, через мій москальский вигляд чи одяг. Тих радісних хвилин зустрічі не буду описувати, це ні до чого.

Дуже важко мені було окліматизуватися, різниця в часі дев'ять годин мала свій вплив на організм людини. Вдень хочеться спати, та нема можливості, а вночі не спиться. Якщо говорили, що на дворі великий мороз — десять ступенів, я посміхався та подумки згадував, а де ще сорок. Я відчував себе якимось незграбним, напівдиким. Але час своє робить, і я потихеньку пристосовувався до тутешніх умов життя, мені дуже хотілося працювати, бути між людьми, але я був у шестимісячній відпустці.

Два тижні ми мали спокій, поки сусіди совєти не донесли на нас у міліцію, що я мешкаю без прописки, і відтоді почалися в нас неприємності.

До нас став часто навідуватися дільничний міліціонер. Те, що я показав йому офіційне посвідчення відпускника (на основі якого мені видали авіаквитки на виїзд з Колими), нічого не помагало. Тоді я подав документи на прописку, в тому числі і довідку про зняття судимості в 4-те відділення міліції, яке тоді знаходилося по вулиці Лисенка. Там тягнуть — прийдіть завтра, прийдіть післязавтра, і так без кінця. В результаті одержав відмову в прописці тому, що я не працюю. Пишу заяви в різні інстанції. І мені приходять відповіді: «в прописці в місті Львові вам відмовлено», без всякої мотивації.

За те, що я мешкаю в рідного батька без прописки,