Від Мальти до Магадану - Євген Куцик
Кульовий млин — це залізна довга ємність, типу бочки, наповнена чавунними кулями, який повільно обертався, роздрібнюючи подану руду із саймонса до піску, фактично, це вже була пульпа, з якої легка фракція текла по шлюзах. До кожного млина були приєднані два шлюзи.
Окрему увагу вартує звернути на шлюзи. Це були корита довжиною 15 метрів, вистелені обмідненими бляхами, які натиралися на початку зміни ртуттю. Та ртуть наливалася в брезентові мішечки, і ними в'язні натирали шлюзи. В кінці кожної зміни в'язні гумовими скребками згрібали ту ртуть, тепер вже амальгаму в відра, відносили в хімічну лабораторію, де під дією температури ртуть випаровувалася, а золото стоплювалося в плитки.
За зміну перероблялося кілька десятків тон руди, яка підвозилася з шахт самоскидами.
Якщо в роздроблювальному відділенні фабрики, де працював саймонс і блєк, повітря було сірим від пилюки, то в наступному відділенні повітря було насичене парами ртуті від шлюзів, які за приблизними даними були площею в 100 кв. метрів.
Тут був цілий арсенал засобів для знищення в'язнів, починаючи від силікозу, до дуже отруйних парів ртуті. Всі ми працювали без респіраторів, та їх і в помині не було. Навіть не було вентиляторів, які могли хоч трошки розганяти повітря.
Була лазня, але ми могли митися в ній раз в декаду, згідно з графіком. Одяг був настільки просякнутий пилюкою, що був твердий, як панцир. Шкіра на тілі була сірою і не хотіла відмиватися в двох літрах води, яку наливали в шальку, як норму, та кусочком мила, величиною цукорка, — також норма. Про ніс і годі говорити — він був зацементований. Пропрацювавши на саймонсі якийсь час, бригадир Степанов послав мене працювати «на хвости».
«Хвостами» називали останній ступінь обробки золотоносної пульпи. Там працювали три потужні помпи, які всі відходи з фабрики помпували назад на фабрику, на додаткову обробку. Все одно, не дивлячись на застосування додаткових засобів при обробці руди, вдавалося отримувати лише близько 70 % золота.
Про це все я довідався від вільнонайманих промивальників золота, які ходили на ті хвости з лотками, використовуючи для промивання фабричну пульпу. В них також був план здачі золота, і тому вони змушені були це робити підпільно. Крім того, вони розказали мені, що японці запропонували СРСР за використання фабричних відходів, а також за пеньки зрізаних дерев, побудувати підігрівну автостраду на «материк». Колиму вважали островом, який відрізаний від решти земель СРСР.
Корпуси турбін помп були товстостінні, відлиті з чавуну і, незалежно від того, попрацювавши кілька діб під дією пульпи, тобто піску з водою, стиралися на решето. Вже через два дні фонтанили маленькі струмочки, далі все більші, і тому їх необхідно було міняти.
На дні корпусів залишалася амальгама. З початку я не знав, що з нею робити та зливав в бляшанку. Один вільнонайманий натякнув мені про те, що за залишок амальгами в корпусах турбін, міг би мені принести дещо з їжі. Я поставився до тієї справи недовірливо, може, це провокація. За такий гендель амальгамою можна було заробити новий термін і то, як говорили, «на всю катушку». Але зваживши нате, що вільнонайманий більше ризикує, ніж, я погодився. Так між нами відбувався бартер, який приносив нам двом користь.
Отже, мені часто доводилося міняти корпуси, іноді мені допомагав слюсар, але в більшості випадків я справлявся сам. При тій роботі руки були мокрі по лікті, та і ноги не менше. Колимська вода є дуже холодною, майже льодяною.
Внаслідок частої заміни корпусів помп, при яких я фактично проходив мале купання в льодяній колимській воді, захворів запаленням суглобів рук та ніг. Всі суглоби розпухли, і я навіть не зміг відламати кусочка хліба. Ложка була такою важкою, і мені здавалося, що вона важить 10 кг. Видрапатися на нари було для мене цілою проблемою, і тому змушені були допомагати товариші. Я звернувся в медпункт, де всі мої суглоби змазали йодом і це було все лікування. Ще Слава Господу, що дали звільнення, аж на цілий тиждень. Мушу признатися, що це дуже докучлива хвороба.
Маючи цілий тиждень вільного, я мав змогу краще познайомитися з однотабірниками. Особливо цінним було моє знайомство з Сильвестром Петровичем Скоробогатим.
Сильвестр Петрович Скоробогатий родом із Львівщини, приблизно 1922 року нар., колишній в'язень Освенціма, про що свідчив витатуйований номер на руці, а тепер в'язень більшовицького берлагу, був засуджений на кару смерті, яку замінили на 25 років каторги. Після мого звільнення його таки перевели в каторжний табір. В УПА він був в чині Генерала. Про це я довідався з інших джерел, бо його скромність не дозволяла тим афішувати.
В 1994 році, будучи членом КУНу, я мав можливість в розмові з с. п. Петром Дужим впевнитися в правдивості тих даних. На той час с. п. Скоробогатий мешкав в м. Тернополі. На жаль, із певних причин, незалежних від мене, не вдалося зав'язати з ним контакт.
На час нашого знайомства с. п. Скоробогатий був бригадиром електриків і користувався авторитетом в начальства цеху, яке було вільнонаймане.
С. Скоробогатий був і для нас, в'язнів також авторитетною особою. Не дивлячись на табірні умови життя, був завжди чистий, акуратний, дисциплінований, як відносно себе, так і на роботі. Ерудований, вмів вести розмови на всі теми, пожартувати, посміятися і порадити у важкій ситуації. В його особі відчувалася сила волі.
С. Скоробогатий, поговоривши зі мною, пообіцяв влаштувати мене в бригаду електриків, свого слова він дотримав, і незабаром я став працювати електриком на високовольтних лініях, а згодом перейшов працювати в його бригаду зарядників акумуляторів для шахтарських ламп. Це був свого часу прогрес в порівнянні з 1947 роком, коли ми в шахтах користувалися каганцями.
Наша робота полягала в тому, що ми приймали розряджені акумулятори від шахтарів, які йшли з роботи та видавали заряджені акумулятори шахтарям, які виходили на роботу в шахту.
