Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

зрадив. Це був мій каганець та димок з комина моргу. Мабуть Семен Денісович, вертаючись пізно із поселення від пацієнта, запримітив світло та дим з моргу і тому зайшов. На завтра рано, як він мені сказав, я вже чекав його біля амбулаторії. Перед тим я розповів п. Комарницькому, що сталося. Комарницький був дуже стривожений та настрашений, мабуть швидше за все за свою шкіру, за свій недогляд.

Надійшов Семен Д. та запропонував мені зайти і сісти та розказати все про себе, як кажуть від «А» до «Я». Я тепер не мав чого приховувати і все про себе розповів. Він все уважно слухав, погладжуючи свою коротеньку борідку. Після моєї розповіді він запитав, яку мову я вивчав у гімназії. При згадці латинської мови, він заворушився, встав та підвівши мене до шафки з ліками, запропонував перечитувати назви ліків з етикеток. З обличчя Семен Д. я помітив його задоволення.

Коли наша бесіда закінчилася, він наказав покликати п. Комарницького, і коли той зайшов та хотів щось сказати, мабуть виправдатися, Семен Д. перервав його і сказав, що треба було раніше мені про того хлопця розказати, а тепер візьміть його до нас на облік та на роботу нічного санітара, забезпечте постіллю та місцем, зрештою, всім необхідним. А ти, звернувся до мене — будеш допомагати мені на прийомі в амбулаторії. Якщо будеш старатися, я вивчу тебе на доброго лікаря. На тім наша бесіда закінчилася.

Ми з п. Комарницьким втішилися таким поворотом справи. Я був дуже задоволений своїм новим місцем роботи, лише тривожило мене те, що на це скаже адміністрація табору, і чи не пішлють мене далі на етап, особливо, чи не етапують на попереднє місце на злощасний «Гвардієць».

Я постійно асистував Семену Д. на прийомах в амбулаторії і уважно вислуховував та запам'ятовував його пояснення, на які він був щедрий.

Працював в тій лікарні фельдшером один східняк українець. Він був відлюдний, а швидше за все, всі старалися обминати спілкування з ним. П. Комарницький попередив мене, щоб я старався його уникати, бо він є стукач, та і Семен Д. в розмові натяками дав мені зрозуміти непевності тієї людини. Того фельдшера дуже часто посилали для обслуговування табірних пунктів, так що майже постійно він був відсутній.

Після деякого часу своєї роботи в лікарні я став поправлятися, особливо в тому мені допоміг рибний товщ, який був у лікарні в 200 літровій бочці. Я собі його не шкодував, їв з хлібом і без хліба, згадуючи, як я на «Гвардійці» хворів курячою сліпотою.

Коли на дворі сіріло, я майже не міг потрапити до свого бараку, до своїх нар, і мене проводили мої товариші.

За час роботи в лікарні мені запам'ятався один дуже трагічний випадок, хоча їх було багато, але цей був для мене особливим.

Одного вечора на прийом в амбулаторію привів конвой одного молодого хлопчину, який скаржився на сильний головний біль. Семен Д., збадавши, наказав його негайно покласти в лікарню і наглядати за ним. Коли він був ще при пам'яті, я розговорився з ним.

Прізвище його було Здебський, 1930 року нар., львів'янин, українець. Засуджений по ст. 54 ст. на 10 років та 5 «по рогам», тобто позбавлення прав. В Магадані, на пересильному таборі йому вкрали шапку і не дивлячись на те, його етапом везли на відкритій машині з остриженою голою головою, а це 420 км. при температурі -30 °C. Як наслідок, він захворів запаленням мозку. Семен Д. сказав мені, що при існуючих обставинах він безпорадний його врятувати (та і взагалі, чи можна його врятувати). Давали лише ліки для полегшення болю. Дві доби він мучився, а на третю ніч над ранком мав таку страшну агонію, що позгинав залізні прути в ліжку, які я пізніше випростовував молотком. На світанку він помер. Я попросив Семен Д. не робити йому автопсії і він погодився.

За того невинного хлопця, майже дитини (а таких були десятки тисяч), ніхто не був покараний.

Як я вже згадував, табір в Усть-Омчагу був розділений на три зони. Блотарів водили мимо пересильної зони правою дорогою, а сук лівою. Але одного разу, і тих і тих повели однією дорогою. Чи це була помилка конвою, чи навмисне, важко сказати. Наслідок був такий, що між ними зав'язалася жорстока бійка. Огорожа табору в тому місці вмить була розібрана та пішла в хід як «бойове знаряддя».

Бійку припинив лише вартовий з вишки автоматною чергою по озвірілому натовпу в'язнів.

Ми в амбулаторії мали тоді дуже багато роботи.

Ліків та бинтів такої кількості не було. На перев'язку використовували простирадла, подерті на бинти. Семен Д. підказував мені не панькатися з ними, бо це не люди, а помиї союзу.

Після надання пораненим першої допомоги, наглядачі відводили їх в ізолятор. Нікого з них не залишали в лікарні. Декількох віднесли в морг. Наглядачі сказали, що нічого страшного не сталося, що це був звичайний бандитський розбір між собою, і про те не слід нікому говорити.

Після деякої підготовки, Семен Д. став мене посилати на розвід бригад на роботу як фельдшера. Знань лікарських тут майже не треба було мати. Основне, виміряти температуру та підтвердити звільнення з роботи. Діагноз поставлять в амбулаторії.

Я відчув, що мною зацікавився начальник режиму і розказав про це Семену Д., але він мене заспокоїв і запевнив, що поки він тут, мене ніхто не рушить. Запевнення його були марними проти тієї лихої влади.

Одного разу, коли Семен Д. пішов на поселення до хворого, за мною прийшли начальник режиму з наглядачем та наказали з речами вийти на етап. Мене вивели за зону та посадили на вантажну машину, де вже було таких, як я, два десятка.

Приїзджаємо на той самий рудник «Ігуменовскій», тепер вже його назва замінена на «Бєлова». Очам своїм не вірю, що так доля покерувала мною. Звідки поїхав, туди назад повернувся.

Рудник «Бєлова». БЕРЕГЛАГ

«В 1948 році