Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

Полігон — це відкрита територія, де під не товстим шаром землі знаходилися золотоносні піски.

Шурф — це прямокутна яма, приблизних розмірів 1,2 х 0,8 метра та глибиною 1 м. Лопату мав кожний свою, але кайло (джаган) було одне на кілька чоловік, як і лом. По суті сказати, інструменту не вистарчало, і ми бігали один до одного позичати.

Спочатку ми розкладали маленьку ватру на тому місці, де мав бути шурф, щоб трохи відмерзла земля, а при тім і руки можна було зігріти Але з кожним сантиметром видовбаної землі ставало все важче. Закінчувалась деревина, хоча навколо її було повно, але конвой не дозволяв принести, а також вогонь в ямі не хотів горіти. По сантиметрах ми довбали мерзлу землю та пригорщами викидали із шурфу. Якщо хтось яро старався та швидше вигриз шурф, тому давали гризти наступний. Побачивши таку «технологію», всі сповільнили темп, що викликало в начальства злість.

Коли ми вже «повигризали» заплановану кількість шурфів, приїхала вантажівка та привезла амоніт. Нам роздали той амоніт з електродетонаторами, з розрахунку по 20 кг на шурф. Ми амоніт кидали на дно шурфа, підривник з'єднував електродетонатори, після чого ми засипали шурф землею. Коли було виконано всі підготовчі роботи, нас зняли з полігону та повели в зону. Це було для нас майже свято, бо ми мали півдня вихідного.

А звільнили нас з роботи тому, що проводилося загальне зняття вибухом верхнього шару землі, який вважався породою і мав бути пізніше знятий бульдозерами.

Але тих бульдозерів ми довго не бачили й не чули. Працював один нещасний скрепер, і мабуть, та земля знову замерзла. Така була радянська господарка, та кому дбати про дармову рабську працю.

Були дні, коли мороз тиснув нижче відмітки -50 °C, і тоді, за їхніми драконівськими законами, день мав бути актованим, тобто вільним від роботи. Ми дуже добре орієнтувалися по температурі, крім того, по ознаках природи, особливо повітря. При такій температурі, коли дмухнеш, то повітря аж гуде. Але незалежно від того, нас виводили на роботу і тоді серед в'язнів піднімався вияв невдоволення та ознаки непокори. В таких випадках з вахти виносили термометр і показували що є тільки -49 °C. Якщо це не допомагало, тоді наставлялися дула автоматів. Це були знущання з людей, бо якщо в зоні за парканом ніби було -49 °C, то на відкритому полігоні могло бути і -55 °C (приблизно, якщо не більше).

Як звичайно в природі буває, що після сильних морозів наступають великі снігопади. Так і тоді сталося. Наш табір, а з ним і ціле поселення внаслідок сильного снігопаду був відрізаний від всякого постачання продуктами. І тут знову таки по їхніх мерзенних інструкціях, без видачі ранкової пайки хліба не мали права виганяти на роботу. Але вони плювали на свої «інструкції» та взялися за інший спосіб, щоб познущатися над зеками. Кожному, хто виходив на роботу (попробуй не вийти), видавали жменьку борошна, вважаючи це за пайку хліба. Тоді ми на полігоні замішували борошно із снігом (води не було) та на лопатах на вогні пекли млинці.

Солі катастрофічно бракувало, і ми відчули цінність того мінералу та його смакові вартості, над якими в буденному житті не задумуємося і навіть може мало цінимо. Хто приховав якийсь випадково знайдений самородок золота, то обмінював його на сіль (по вазі один до одного).

Був в нашій бригаді Клімов, по національності руський. Поза спиною всі називали його гнидою. Блатні його не признавали, та і суки не хотіли з ним мати справу. Він ніколи нічого не робив, не брав ніякого інструменту. Ходив з перекривленою головою та запханими руками в рукави фуфайки і виймав їх лише тоді, коли їв або «стрельнув» в когось закурити. Вночі шарив по чужих кишенях, за що часто був битий. Він всім добре набридав, а ще більше бригадирам, які отримували на нього норму, яку за нього змушені інші відробляти, і тому старалися його позбутися. Одного разу Клімов зайшов з бригадиром в сильний конфлікт, і бригадир вирішив його таки позбутися. Бригадир вивів бригаду за зону на роботу, а за зоною відмовився від нього.

Запустити Клімова назад в зону наглядачі не дозволили. І це повторювалося кілька днів, поки Клімов таки врізав дуба від морозу.

Такі способи застосовували до відмовників, їх старалися вивести із зони, а там конвой не брав їх в бригаду на роботу. Назад в зону їх не запускали. Відмовники цілий день на морозі тупцювали під вахтою. І так їх доводили «до кондиції», тобто, хто витримав і здався, а кого понесли до моргу.

Застосовували ще і інші методи насильства, в залежності від «хитрості» табірного начальства. Серед відмовників більшість були побутовики і рідше політв'язні.

Фактично на полігоні не передбачалося ніяких робіт, крім бульдозерних, а їх все не було, і тому нашу бригаду загнали працювати в шахту родовища.

Шахта родовища відрізняється від рудникової своїми широкими, проте низькими штреками і не є такою глибокою та менш загазована. За те багата тріщинами, які висять над головою і завжди готові обірватися та прикінчити тебе, в кращому випадку, зробити інвалідом.

Система була тут така. Ти під'їжджав з тачкою до забою, де тобі насипали фунт і пхав її по поламаному трапу до бункеру, де зсипав його. Біля бункеру стояв обліковець, і коли ти назвав свій номер, він робив помітку. Коли була неповна тачка, обліковець міг її і не зарахувати, хоча він був такий самий в'язень, як і ти, лише побутовик. Тобто, свій свого примушував гнути спину. Щоб виконати норму треба було за зміну вивезти сто тачок фунту, тоді ти отримував 900 гр. хліба. За кожних 10 тачок вище норми додавали 50 гр. хліба. Але вигнати тих сто тачок при поламаних трапах та тачках було проблемою та, зважаючи ще на те, що віддаль до бункеру все збільшувалася.

Одного разу ми розпізнали, що наш обліковець є сліпуватий. Користуючись темнотою в шахті, ми кидали в тачку пару глибин грунту для гуркоту, а поверх накидали фуфайку, створюючи імітацію повноти тачки. Тоді ми норму всі виконували, але віддачі