Від Мальти до Магадану - Євген Куцик
Якось я вимучив свій період чергування та повернувся на попереднє місце роботи.
Надійшла колимська осінь, а якщо по правді, то її і немає. Трохи попадає дощ, пізніше дощ зі снігом, далі поїхало, повезло — зима. Ми вже отримали зимовий одяг, лише не треба думати, що видали кожухи, светри та інше. Видали фуфайки, ватні штани та валянки, оце був і весь зимовий одяг. За білизну навіть не пам'ятаю, мабуть не видавали.
По табору розійшлися чутки, що готуються великі етапи, лише не знати кого, коли і куди. А тут має бути якийсь спецтабір. Незабаром ті чутки стали підтверджуватися. Кожного вечора, після приходу бригад з Роботи, стали викликати по 30–40 в'язнів на етап, яких вивозили. Не минула та доля і мене.
Одного дня підійшла черга і до мене. Після роботи викликали мене «с вєщамі» на прохідну та наказали здати весь зимовий одяг, який я недавно отримав.
Не дивлячись на наші рішучі протести, з нас майже силою здерли той зимовий одяг, а видали старе порване барахло, а на ноги гумові галоші. Мабуть в нас навіть найгірший сільський жебрак був краще одягнутий.
При такому морозі, який того вечора був нижче -45 °C, їхати в таку далеку дорогу на відкритій машині роздягненим було рівнозначне загибелі. Але ми, при Господній допомозі, вижили.
Перевіривши по формулярах, завантажили нас на відкриту машину. За нашими спинами біля кабіни сіло двоє конвоїрів в кожухах та поверх накинутих тулупах.
Їхали досить довго, і майже на самому перевалі зламалася машина, не витримав кардан. На морозі навіть залізо не витримало. Бувалі в'язні впізнали, що це є Кулінський перевал. Шофер старався щось полагодити, але не дав ради. Ми вже домерзали, та, мабуть, і конвоїри підмерзли, тому вони дозволили побігати навколо машини, погрітися. Спочатку ми бігали навколо машини малими колами, а потім чим раз більшими. Вдалині внизу побачили світло і з відчаю, всі, неначе по команді, кинулися бігти до того світла. Конвой кілька разів вистрілив по нас, але тим нікого не налякав.
Добігли до якоїсь великої шопи, розбили двері, відібрали в сторожа дубельтівку, який націлився нею по нас стріляти. Наклали повну пічку дров та розляглися навколо пічки грітися. Це все робилося мовчки, без галасу, організовано і швидко.
Через якийсь час прибіг захеканий конвой та став нас перераховувати. Всі до одного були на місці. Конвоїри заспокоїлися, сіли подалі від нас обтирати піт та відпочивати.
Ми вже трохи відігрілися, коли сторож підняв рейвах, що горить дах шопи, та і не дивно, бо ми наклали стільки дров в пічку, що і труба була червоною. Але на той крик ніхто із нас не зреагував. Всі були настільки втомлені, голодні, що перестали на будь-що звертати увагу.
Довелося сторожеві разом з конвоїрами гасити шопу. В шопі (це був гараж) стояла вантажівка.
Десь після полудня приїхала та сама відремонтована вантажівка, ми посідали та поїхали далі. Вже доходила доба, як ми нічого не їли.
Родовище «Гвардієць»В даному випадку не іронізую, якщо висловлюся, що назва добре підібрана, бо тут відбувала покарання гвардія злочинного світу, тобто радянського союзу.
Родовище з однойменною назвою табору «Гвардієць» було втричі більше, ніж в таборі на Бєлова, як по кількості в'язнів, так і по величині свавілля. Це був табір блатних, сук та іншої каналії. Як казали наглядачі, тут були помиї цілого совєтського союзу.
Прийнявши нас в табір по формулярах, провели в їдальню вечеряти. Після вечері нас знову по формулярах викликали за зону і, сформувавши колону в сто в'язнів (приєднали ще одну бригаду), повели під конвоєм в глибину тайги до філіалу, тобто лагпункта номер три, який знаходився на віддалі 4 км від основного табору. Незабутнє враження. Навкруги повна тиша, сніг скрипить під ногами та відблискує срібним сяйвом від місячного світла. А місяць світить ясно, здається, що ми ідемо по якійсь іншій планеті, де крім нас більше нікого немає. Ідемо мовчки, нікому навіть не хочеться розмовляти.
Тут знову та сама процедура прийому по формулярах. Ой, як воно те все нам надоїло! Стій та мерзни на морозі, поки конвой всіх перешлябізує. Та дехто із блатарів має по кілька прізвищ та по кілька статей. Але на то нема ради.
Накінець закінчилося, і нас запустили в зону. Забігли в холодний барак та полягали на голі нари без ніяких матраців. Холод, зуб на зуб не попадає, ноги та спина ниють, але сон бере своє, і ми засинаємо.
На тому табірному пункті начальником табору був еНКВедист, але в основному табором правив староста Васільєв.
Васільєв був зсучений блатний (як він сам себе афішував), але насправді — колишній військовополонений, такий собі руській боярин, батюшка. Ходив в гарному кожусі, морда червона пашіла від алкоголю. Безжалісний, жорстокий, міг безнаказано побити або навіть вбити, а міг і помилувати за якийсь хабар. Одним словом, був паном нашого існування. Політичних ненавидів, хоча сам мав політичну статтю.
Через деякий час після мого від'їзду з того табору, я довідався, що його жорстоко закатували, як кажуть, собаці собача смерть. Хоча це несправедливо відносно собаки.
Цей табір був малий. Два житлових бараки, їдальня, вахта та обов'язково карцер, недобудований, без даху. Нас тут було не більше 250 в'язнів, тобто дві бригади та ще якась обслуга, або, як ми їх називали, придурки. На другий день нас підняли і після сніданку вивели на роботу в тому, в чому ми приїхали, в лахміттях, з галошами на ногах, не давши ні дня відпочинку з дороги.
На другий день все-таки видали старі латані валянки тим, хто був «взутий» в галоші.
Нас
