Від Мальти до Магадану - Євген Куцик
Кожного дня ми поновлювали свою вчорашню роботу. Нам начальство тикало під ніс норми, які треба виконати, щоб отримати мізерну пайку хліба. Мабуть ті норми були розраховані на дорожні машини, а не для людей з лопатами та ще при такому грунті, тобто мерзлоті.
До зими ми якось вимучили ту злощасну дорогу. При розумному керівництві цю дорогу можна було давно зробити, якщо укріплювати протилежні боки, але кого хвилювали затрати та рабська праця в'язнів.
Нашу бригаду послали на працю в штольню, яка мала назву першої дільниці. Вже і зима почалася, морози, а з ними і перші жертви.
Харчування ставало щораз гіршим, закінчилися американські запаси, закінчився навігаційний період. З одягу ми обдерлися, а нового ще не «положено», тобто термін не вийшов, а який той термін, мабуть, лише сам Берія знав. Ідучи з роботи, ведемо попід руки одного, а то і двох знесилених товаришів, яких переводять в напівстаціонар, а звідти на той світ. Бригада топиться, як перший сніг на сонці, і якби не поповнення з нових етапів, конвой залишився б без роботи, бо не було б кого супроводжувати.
Спочатку працювали в дві зміни по 12 годин, взагалі без вихідних. Згодом дали в неділю вихідний.
Сніданок — це 400 грам чорного гливкого хліба, половина смердючого оселедця та сто грамів чаю, де заварка зроблена зі спаленого цукру. Вечором обід і вечеря разом, хліба, хто скільки заробив, черпак баланди з смердючою камбалою, черпачок каші з чумізи або магари. Таких круп ми і не знали, нам пояснили, що це є китайські кормові крупи для кормлення тварин. Про картоплю можна було лише мріяти, та не тільки нам, а й вільнонайманим. Хліб мав присмак нафти від того, що форми, в яких він випікався, змазували автолом.
Ми вже досить сильно обдерлися. В якому одязі ходили на роботу, в такому і спали, бо не було ніякої постіл і. Не те що постілі, навіть матрасів не було, просто голі нари із дощок або навіть із горбилів. Якщо здати порваний одяг, фуфайку на ремонт, тоді чим накритися, навіть якщо ти спав на верхніх нарах, все одно було холодно. Якщо твоя фуфайка ще була трохи порядна, з ремонту ти міг отримати останнє барахло, а твоя «загуділа» на іншу спину. Піди пожалійся, тобі скажуть, що ти диверсант, не хочеш йти на роботу, особливо коли ти політичний.
Хлопці, як могли, старалися самотужки ремонтувати свій одяг, але не було голок. За позичку голки треба було дати пів пайки хліба, а це була проблема!
Одного разу, ідучи на роботу, я знайшов кусок зламаної ножівки для металу. Я заховав її, а прийшовши в табір, став її відточувати на камені. Після відточення я взяв кусок сталевої дротини з тросу і, зігнувши, став пропилювати з одного боку, потім з другого. Так я випиляв вушко, що було основним, бо заточити вістря вже не було проблемою. З кожною голкою в мене все краще виходило. І так я став виробником голок. З нитками не було проблем, їх витягали з брезенту, якого було досить.
Я мав з того досить велику вигоду. Я зміг самостійно відремонтувати свій одяг, одяг друзів, а незабаром це рознеслося по табору. До мене почали приходити з майстерні із замовленнями на виготовлення голок, а також поодинокі в'язні.
Внаслідок своєї діяльності я мав завжди додаткову пайку хліба або щиру подяку чи якийсь подарунок з отриманої посилки, хоча від нікого я не вимагав якоїсь плати, тобто не користувався критичним положенням людини, як тепер використовують на цвинтарях, в меріях чи інших адміністративних урядах, беручи «на лапу», що по праву повинно залагодитись без того.
В бараках було жахливо тісно. Житла не вистарчало, бо привозили все нові етапи. На нарах, замість двох осіб, спало по три. Двоповерхові нари перетворилися в триповерхові тому, що під нарами на підлозі також спали люди. Це було найгірше місце, дуло з підлоги, з дверей, а тепло туди не доходило, бо навколо пічки також спали. Над пічкою, на бантах сушилися валянки та онучі, тому і тим, хто спав на верхніх нарах також не було завидно. Навколо пічки спала шантрапа, яка вночі лазила по кишенях та обкрадала все, що лише давалося вкрасти. Хоча їх і тлумили, але все одно вони робили своє. Свого постійного місця вони не мали, ніяка бригада їх до себе не приймала, це були відмовники, тобто зайвий баласт для бригади.
Штольня в шахті була вузькою та низькою, переважно трохи більшою за золотоносну жилу, це робилося для того, аби не затрачати часу на вивіз породи.
Ще в той час ніхто із нас не мав електричних жарівок з акумуляторами, крім вільнонайманих (маркшейдери, підривники, начальство), а користувалися факелами.
Факел — це бляшанка, тара від 300-грамової консерви, начинена ватою з фуфайки та залита соляркою. Такий факел давав більше копоті, ніж світла. І в тій печері «світило» аж п'ять факелів. Два мали бурильники, два відкатники та один кріпильник. Від такої кількості коптильників (факелів) на такому малому просторі та ще від пилюки, яка підіймалася від вантаження лопатами вагонетки, важко собі уявити, чим ми дихали. Це не було повітря, а суміш кіптяви з пилюкою. Не то що груди, але навіть наш одяг не витримував і розлазився. Ніс, горло були зацементовані. Ще ти не встиг трошки віддихатися, як треба було знову йти на роботу на 12 годин. І так 6 днів в тижні. До того треба додати вечірню перевірку, яка, в кращому випадку, забирала в тебе годину часу твого відпочинку.
Та сама процедура відбувалася також і зранку. Прийшовши зранку з нічної зміни, замість лягати відпочити, чекаєш поки пройде та дурна перевірка. А ще як в тих матолків-наглядачів не сходиться облік, то як скажені пси ганяють по бараках,
