Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

Після суду нас перевели в іншу камеру — 27, тобто для засуджених. Що та, що інша камера, різниці ніякої не було. Навпаки, тут та каналія ще більше була необузданішою. Суд був позаду і тепер їм можна було робити, що заманеться.

Після тижневого побуту, нас, засуджених, етапують на пересильний табір по вулиці Пелтевній.

Пересильний табір не був медом, але набагато «кращим», ніж тюрма. Краще було тим, що було більше свіжого повітря та можна було побачити небо і хмари. Здалеку можна було побачити поїзди, вагони, навіть нормальних людей, які ходили вулицями. Для людини, яка просиділа в пивниці, це мало надзвичайно велике значення. Той, хто не відчув на своїй власній шкірі втрату волі, тому важко пояснити ці всі почуття.

Табір на Пелтевній був досить таки об'ємним. Чотири двоповерхові бараки по десять камер в кожному, по сто в'язнів у камері, дадуть приблизну інформацію про кількість ув'язнених. Це моя оцінка, і думаю, що набагато занижена. Та годі це все точно підрахувати. Одних привозили з різних тюрем, інших відправляли на етап в глибину СРСР. Одне можна твердо сказати, що комуністична м'ясорубка працювала справно, без затримки. Я навіть сумніваюсь у тому, чи сам НКВС зможе підрахувати свою криваву роботу. Начальником чи замом пересильного табору був тоді майор військ НКВС Петровський Іван Остапович.

Після мого повернення додому я мав змогу з ним зустрітися та поговорити. Я бачив, скільки награбованого добра знаходилося в його помешканні.

Наглядачами в тому таборі були в'язні з малим терміном ув'язнення, переважно азіяти, або, як їх називали блотарі, «звєрі».

Не були вони вже дуже поганими людьми, навіть до деякої міри можна було з ними про дещо «договоритися» або підкупити, на що були дуже ласі.

Їх можна було зрозуміти, передач вони не отримували, а після довгих років митарств, далеко від рідних домівок, їм, як і всім, хотілося їсти, тим більше галицької (європейської) їжі, та щось мати з нормального людського одягу. Я розповідаю про тих простих азіятів, а не про тих, які твердо ступили на злочинну дорогу, назвавши себе «блотарями», «суками», чи ще якоюсь іншою чортовою назвою.

По табору пішли чутки, що скоро готується дуже великий етап і незабаром це справдилося.

20 квітня 1946 року була Великодна Субота. В таборі почалася велика метушня. Почали викликати по формулярах «с вєщамі» на вихід та видавати етапний пайок хліба, який тут же з'їдався, хоча це видавалось на цілий день. Прибули дуже великі загони конвойних з псами, які вчинили великий гавкіт.

Сформовано величезну колону, яку важко оцінити, бо часте нагадування конвойних «голову нє паднімать, нє агдядиватся, нє разгаварівать» та таке інше, не давало змоги оцінити кількості етапованих в'язнів.

Поки сформували колону, почало вже смеркати. Нас вели під дуже сильною охороною з собаками вулицями міста з Пелтевної, мимо Бригідок та вивели на вулицю Городоцьку, а далі по ній до товарної станції головного двірця. Мені здається, що навіть дивитися на ту колону було важко, не те що в ній марширувати, тим більше в такий день, коли люди йшли святити паски.

На колії вже стояв «підготовлений» ешелон товарних вагонів із заґратованими та ще і оббитими колючим дротом віконцями вагонів. При дверях були споруджені з дощок коритця для фізіологічних потреб, і мабуть, розраховані для котів і то в часі стоянки, а не руху поїзду. Середина вагону була порожня, нари з голих дощок по обох боках вагону.

По формулярах нас викликають і формують по 60 в'язнів у вагон, призначають старшого, як звичайно із побутовиків (чи сук, бо правдиві блотарі від тих «посад» відмовляються, їхній «закон» це не дозволяє), або колишнього військовополоненого, зазвичай східняка.

Якщо приблизно (і то дуже приблизно) підрахувати, то ешелон мав не менше 60 вагонів. В кожний вагон запихали по 60, ато і більше в'язнів, то отримуємо 3600 чоловік за один раз, яких вивезло НКВС, а скільки таких разів було, знає лише ця «організація». Ця цифра мені здається дуже заниженою, в порівнянні з тією великою колоною, яку вели на станцію по п'ятірках в ряді.

1946 рік, 21 квітня, неділя, Великдень. Зранку «падйом, завтракать, не опоражнятся», стоїмо на станції. 200 грам хліба, половина смердючого оселедця, сто грам брудної, солодкавої води. Приблизно в 10 годині ранку ешелон рушив із Львова.

У вагоні мені вдалося влаштуватися на верхніх нарах біля віконця, тому міг досконало бачити всю «подорож».

При виїзді зі станції я побачив свою маму в гурті з іншими мамами з передачами, які розглядали ешелон в надії, мабуть, останній раз побачити своїх синів, дочок, рідних, яким не дозволили передати ту святочну передачу, їжу на далеку дорогу. До чого треба було бути озвірілим, щоб так вчинити.

Важко уявити, а ще важче описати ті моральні страждання, які перенесли наші батьки. Замість піти до церкви, спішили з передачею на станцію, а тут більшовицькі сатрапи не дозволили і це зробити.

Дорога тривала повний місяць. За весь цей час наш ешелон зупинили один раз для купання та відвошивлення в Новосибірську.

На триваліших зупинках ходили конвоїри та обстукували вагони, перевіряючи, чи часом не прорізана дошка вагона з метою втечі. Обстукували вагони дерев'яним молотком, який називали «шутільником».

Тим самим дерев'яним молотком, тобто «шутільником», рахували в'язнів при вечірній перевірці.

Вечірня перевірка, тобто передача однією зміною конвою іншій, проходила наступним чином.

У вагон заходило два конвоїри, зганяли всіх в'язнів в один бік вагону і починали рахувати «шутільником», тобто мастити кожного в'язня тим дерев'яним молотком по спині. Хто швидше рухався, той менше дістав, а хто повільніше, той діставав свою порцію більше. Як на старого, то той летів в кут вагону