Від Мальти до Магадану - Євген Куцик
Кормили вкрай паршиво. Гарячої їжі майже не давали. Дали по пів оселедця, але води не дали, або навпаки. Їдучи через міст над рікою, думки були кинутися у воду та напитися води досхочу, а там нехай діється воля Божа. Мале відерце води не могло напоїти 60 в'язнів, а про вмивання не могло бути й мови. Зрештою, все було на своїх місцях, навіщо пити, як не було майже куди «вилити».
Іноді межа терпіння в'язнів вичерпувалася. І тоді в'язні розкачували вагон при русі поїзду, тим самим змушували поїзд зупинитися, щоб запобігти аварії.
Такі методи примушували конвоїрів бути більш поступливими та лагіднішими. Вони обіцяли на найближчій станції напоїти людей. Іноді вони виконували свої обіцянки, а іноді «забували» або видумували якісь інші причини, як відсутність води і т. п.
Блотарі та їм подібна наволоч фали в карти, обдираючи один одного догола. Придумували ще якісь інші блотняцькі ігри, при тому провокуючи нашу сторону. На превелике щастя, в нашому вагоні так якось склалося, що майже всі політичні в'язні зайняли одну сторону вагона і тому при всякій спробі провокації з боку цієї каналії, отримувати гідний відпір, їхні напади на нас закінчувалися невдачею. Нас обізвали «бандьоровскім кодлом», хоча по правді, то найгіршим кодлом були вони самі.
Зі свого спостережного пункту при віконці на верхніх нарах я мав можливість побачити, як виглядав «совєтській післявоєнний рай».
Я бачив. Я бачив, як люди «жили» в землянках, як колись описували письменники, як запряжені жінки тягнули плуга, а старець тримав чепіги, а може й він за них тримався, щоб не впасти. Це була визволена Україна від фашистів. Такого і фашисти не роблять. Таке можна було побачити не тільки на Україні, таке було і в Росії, де ще не ступала нога загарбника.
Те, що я бачив, це була мікроскопічна частинка того «раю», в якому існував «щасливий радянський народ», описуваний віршомазами та борзописцями. Це було подібне до того анекдоту, як казав Іван, якби не радіо, я не знав би, що так добре живу.
Навіщо нас було везти десь далеко в Росію, хіба тут на Україні не було для нас роботи? Та висади нас тут, ми цю святу земличку обробимо руками без плуга, без сохи, ще засіємо та зберемо урожай і вас шакалів накормимо. Але ні, треба було вивезти далеко та знищити, щоб з цієї нації не залишилося й сліду.
Чим глибше ми їхали в Росію, тим більше нам здавалося, що вона (та Росія), ще більше обгороджена колючим дротом. Як не табір, то військовий об'єкт. Одна огорожа закінчується, інша починається. Такий сумний ландшафт тієї території, лише іноді зустрічаються якісь бідні села чи містечка, яких годі розрізнити, та й через кілька десятків кілометрів.
Лише від самого вигляду Росії із загратованого віконця, серце з жалю стискалося, куди нас везуть. Але це була лише «увертюра», тобто квіточки, а ягідки були попереду.
Чим ближче до Уралу, тим холодніше ставало у вагоні. В'язні стали надягати на себе лахміття, хто яке мав. Температура понижалася.
Проїжджаємо біля дерев'яного стовпа з двома протилежними дощечками, які показують межу «Європа — Азія». Межа двох Континентів.
Азія є Азія. Безперервний стукіт вагонів, одна рослинність, ніяких поселень, крім станційних будок, нема на що дивитися. Підходимо до Байкалу. Це вже трохи цікавіше. Виїжджаємо з одного тунелю, і тут же наступний. Братва нарахувала їх аж 48, та і тепліше стало у вагоні, може, трохи від того смороду від локомотива, але все одно холоднувато.
Приблизно всередині травня нас, накінець, довезли за Владивосток, до портового міста Находка.
Та ж сама процедура при виході із вагону маршем до пересильного табору. Як були сформовані групи по вагонах, так нас і приймали в цей пересильний табір.
О, це був табір із таборів, «королівський». Важко назвати цифру, скільки в ньому знаходилося в'язнів, але назву дуже скромну цифру, не менше, ніж 20 000 в'язнів. Не те, що бараків не вистарчало, але і палаток. «Спали» під бараками, палатками, навіть на подвір'ї, місця не вистарчало. Спали на сирому піску, рядочком. Чому на сирому піску, спитаєтесь, та тому, що вигрібши ямку глибиною в 15 сантиметрів, вона тут же наповнювалася соленою водою. І як хотілося пити, але все одно годі ту воду було пити. Від неї ще більшою була спрага. Той факт був явною ознакою близької присутності моря, в чому ми переконалися при посадці на теплохід «Дальстрой».
Слава Господу, що не падали дощі, а то не було б де сховатися.
Заходиш в табір і таке враження, наче заходиш в клітку з хижими звірями. Очі побутовиків тебе оцінюють, що з тебе можна ще здерти, що ще є в твоєму нещасному мішечку.
Як ми були сформовані у вагонах побригадно, так і йшли за хлібом та баландою (яку наливали в бочку та несли на жердині) цілою бригадою. Змушені робити це через те, що блатняцьке кодло чатувало за бараком, і при наближенні їжі, нагло вискакувало і клином врізалося в бригаду та грабувало хліб (пайки), а баланду «нечайно» виливали. Бригада тоді залишалася без їжі, бо інших порцій не давали.
Деякі в'язні, яким вдалося зберегти щось із одягу в більш-менш нормальному стані, нашивали на той одяг «липові» латки, щоб придати йому вигляд порваного, інакше з нього могли те здерти, або в гіршому випадку, вночі задушити та роздягнути. Так само можна було позбутися життя через сірникову коробку махорки, яку ти поміняв за пайку хліба та не встиг викурити. Такі випадки були дуже частими, а рано посіпаки виносили їх в мішках з табору.
Наглядачів в таборі годі було знайти, мабуть, вони самі боялися заходити. Коли когось треба було викликати з табору, то вони посилали своїх посіпак із зеків.
Одним словом, можна сказати, що в таборі панувала повна анархія або влада блатняцького