Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

Спочатку мене дуже стурбувала та робота, в розумінні, як я дам собі раду, але пізніше мені це сподобалося і навіть мало свої принади.

Першим фактором було те, що я мав на собі можливий одяг. Хоча, маючи на собі сорочку, гімнастерку та фуфайку (без светра), це був абсолютно залегкий одяг для таких морозів, як -45 °C. По-друге, я виходив із зони без автомата за спиною, бродив сам по тайзі, дихав чистим повітрям, не чув матюків, дурних розмов про їжу, ніхто до мене не чіплявся, і мріяв, ніби я ходжу по Карпатах, хоча бродіння по пояс в снігу досить таки виснажувало й так виснажений організм.

Третім фактором було те, що я був до деякої міри нештатним робітником їдальні і отримував додаткову порцію баланди та черпачок каші. Та основне було те, що я, з'їдаючи шишечки сланіка, відчув, як цинга стала відступати. Завдяки тому, я став поволеньки видрапуватися з могили, куди мене спихав жорстокий, кривавий режим ненависної влади.

В тому напівстаціонарі я зустрів Федора Матковського, якого всі називали Федько. Родом він був із Станіславівщини, колишній вояк УПА, засуджений на 15 років. По його комплекції можна було визначити, що колись це був кремезний сільський хлопець. Тепер з нього залишилася купа костей в шкіряному мішку. Працював він гробарем, або, як в таборі називали, «лапайдухом». Роботи мав багато. Наклавши на санки по два, три трупи, вивозив за зону запорпувати. Викопати могилу в мерзлоті навіть здоровому чоловікові не під силу, тому, як міг, запорпував. Перед вахтою він зупинявся, і тоді виходив вахтер з дерев'яним молотком і бив ним кожний труп по черепу, після чого пропускав за зону на поховання.

Хіба могла гола людина, не то, що зимою при такому морозі, але і літом вижити в тайзі. Та процедура була мерзенною та злочинною. Авторів та виконавців тієї інструкції необхідно суворо судити, як катів. Але чи таке станеться, я сумніваюся. А якщо до такого дійде, то не буде кого, бо вони вже виздихають.

З часом Федько зміцнів і вже не возив трупів на санках, а брав два небіжчики під пахи та виносив їх на вічний спокій. Запорпував та запихав палку з біркою та номером.

На черговій комісії ВТЕК (врачебно трудовая експертная комісія), яка проводилася кожного місяця, мене визнали придатним до роботи і приписали до шахтарської бригади на другу дільницю. Аж так я встиг на «нендзних» тюремних харчах поправитися, що став знову «моцним» гірником.

Друга дільниця знаходилася на віддалі 5 кілометрів від табору. Часом возили на самоскидах на роботу, але в більшості ходили пішки під конвоєм. Така довга дорога вимучувала, а ще треба було працювати.

Приблизно посередині дороги на шахту другої дільниці ми проходили мимо розвалених дерев'яних споруджень і майже ніколи не звертали На це увагу. Були впевнені, що тут колись проводилося промивання золотоносного піску, і внаслідок збідніння жили, розробку закинено. Але все це було не так.

Істинну правду про це все я дізнався лише через кілька років від одного вільного інженера, коли працював в мехцеху.

Виявилося, що приблизно більше десятка років тому там велася розробка золотої жили і знаходився табір з в'язнями. В тому таборі виникла якась епідемія. Той табір оточили НКВедисти та розстріляли всіх, разом з охороною і вільнонайманими. Що не змогли знищити, підпалили та розрівняли бульдозерами. Я думаю, що причиною такого трагічного кінця того табору мусила бути якась важливіша причина, ніж епідемія. Жорсткі кліматичні умови на Колимі гасять всякий розвиток епідемій. Причину тієї трагедії забрали з собою в могилу невинні жертви.

Шахта другої дільниці, в яку я попав після напівстаціонару, була досить стара, маю на увазі, що її штольні були досить довгі, а також глибокі гезенги. Це була найстарша шахта на руднику, і можливо на ній працювали розстріляні наші попередники. І найчастіше нещасні випадки траплялися на ній. Можливо, що це був збіг обставин або ще якісь інші фактори.

Мене призначили помічником бурильника. Бурильником був українець, східняк на прізвище Малєта. По комплекції здоровий мужчина. Був у німецькому полоні і за те отримав по ОСО без терміну, а пізніше йому дали 10 років (хоч знаєш термін).

ОСО — «особоє совєщаніє», тобто без терміну, як про тебе колись і хтось собі пригадає, то звільнить. А так сиди, доки не здохнеш. На мою думку така невизначеність свого кінця морально пригноблює людину.

Тут до речі згадати слова шовініста, «великого собіратєля рускіх земель» О. Солженіцина:

«Кто бистро бєгаєт, тому сроку в лагєрє нє дожіть — упарітся, свалітся…».

Хоч ми всі ходили під одним клеймом як «ізмєннікі родіни», суджені по одній статті 54 (в Росії — 58), майже з однаковими термінами ув'язнення, але чомусь наші погляди та думки про той лад не сходилися і тому не могли з ними знайти спільної мови. В них, деяких східняків, були до деякої міри поблажливі погляди на ту владу. До нас, галичан, ставилися з недовірою, а до бандерівців, то можна сказати, з якоюсь, нічим непідтвердженою ворожістю.

Пневматичний бурильний станок (його називали молотком) вагою 16 кг, яким за зміну треба було вибурити в золотоносній жилі 12 шпурів (отворів) глибиною 1,2 метра, витрясав з бурильника всі патрохи. Ще тоді не було автоматичних пневматичних подавачів. Все треба було тиснути вагою свого тіла. Від того залежав план проходки, видобутку руди, це було пов'язано з планом виконання цілого рудника.

Як я вже згадував, мене призначили помічником бурильника. Попрацювавши днів з 10, я категорично відмовився від тієї роботи. За ту відмову мені довелося відсидіти в карцері три дні «на дієті», тобто це була склянка теплої води та 200 г. хліба два рази денно. Але для мене це був кращий вихід. Після виходу із карцеру мене призначили відкатником в ту саму бригаду.

Хоча робота відкатника була легшою від роботи бурильника, тим не менше, мала свої недоліки. Справа в тому, що накидаючи руду у вагонетку, крім пилюки, піднімалися гази від