Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

Кагебістська політика добре знала як викінчувати «політичних». Зимою, коли на дворі пекли морози, побутовиків посилали працювати в шахти, не дивлячись на жорсткі умови, але там все ж таки було тепліше. Політичних посилали на зовнішні роботи, де крім важких умов дошкуляв лютий мороз. Літом все відбувалося навпаки. Хочу зауважити, що з праці побутовиків там було мало користі.

Внаслідок такої політики, нас, кілька політичних в'язнів, перевели з шахтарської бригади в бригаду лісоповальників. Зима 1946–1947 років була надзвичайно суворою, сніжною та морозною. По пояс в снігу треба було добиратися до деревини, зрізати, обчистити від гілок та складати в штабелі. Норма була 4 кубометри на брата, а завжди працювало по двоє, тобто треба було обробити 8 кубометрів. Якщо ділянка була з густим лісом, то ще можна було ту норму виконати, але якщо ділянка мала рідкий ліс, то було дуже важко ту норму виконати. Хто не встиг того зробити за 12 годин, того залишали до тих пір, поки норма не була виконана, решта бригади чекала на них. Отже і тут був наганяй від своїх, які матюкали, мовби через вас нас тут тримають і ми мерзнемо. А конвой сидів в кожухах коло ватри та грівся, хоча і їм було б краще швидше позбутися нас.

З кожним днем ліс віддалявся від нас, тобто з кожним днем все більше часу затрачалося на дорогу, а це не враховувалося, і норма залишалася незмінною.

Це була варварська розробка лісу, а точніше його знищення. Трохи розпорпавши сніг, зрізали дерево, під снігом залишався пеньок висотою приблизно в метр. Весною, коли розтопилися сніги, жахливо було дивитися на це. Високі, почорнілі від гнилі пеньки створювали враження, ніби над тайгою пронісся тайфун чи ще якась варварська нищівна сила, після якої тайга повільно вмирає.

І тут мимоволі нав'язується питання. Таких бригад, як наші, було тисячі тільки на Колимі, а по всьому СРСР, обліку ніхто не знає. Результат такого господарювання вилізе боком нашим дітям, внукам, потомкам. Природа нічого не прощає!

Непосильна важка дванадцятигодинна праця, погане харчування та морози біля -50 °C без теплого одягу робили свою чорну справу.

Про який одяг тут можна говорити, коли в мене на тілі залишилися тільки рубці від сорочки та спідньої білизни, все давно розлізлося після прожарок. Змінки «не положено». Тут все ясно.

Я був на грані смерті, тобто ходячий скелет, внаслідок чого мене комісували (велика смертність).

На табірному жаргоні — я «доплив». Мене списали з бригади як непотріб, як макулатуру чи сміття і перевели в напівстаціонар. Це була ні лікарня, ні робоча бригада, а просто бригада смертників, призначена на повільне конання.

Той напівстаціонар був не тільки нищений голодним пайком (400 гр. хліба), а й моральним пригнобленням. Дали нижню білизну, а верхнього одягу не давали, нема чого на двір виходити. Страшно було дивитися на тих живих трупів, слухати їхні розмови про їжу, яка вона буває смачною, про видумані меню, чим себе більше роз'ятрювали. Бували часті випадки, коли померлого тримали під нарами кілька днів, поки не став смердіти, а на нього брали пайок та ділилися. Були в'язні дійсно хворі, ще з волі, але Для всіх були одні ліки — аспірин. Навіть я, більш-менш нормальний, став себе відчувати «звихненим».

Деякі із в'язнів мали трофічні виразки, які постійно виділяли гній та смерділи. Навіть наглядачі, які приходили нас рахувати при перевірці, затикали носи і говорили: «вонючеє трупйо, пора вас всех вистрелять».

І в той же час, в робочих бараках на чистій постілі, гладкі від їжі та безділля, зі своїми шестірками (які одночасно були їхніми жінками) блатарі грали в карти та розважалися, обіграючи один одного догола, або на чиєсь життя. Наглядачі навіть не сміли виганяти їх на перевірку з бараку, тоді як робочий люд годинами стояв на лінійці на морозі і чекав чи зійдеться облік в тих матолків.

Та вся «каналья» була «совєтскім народом, временно нарушившим закони совєтской власті», а ми були невиправні вороги тієї влади, що було істинною правдою.

Пробув або, як казали по-табірному, прокатувався в напівстаціонарі майже два місяці, що при таких умовах мало велике значення, бо багато терміну було ще попереду.

Начальником медпункту (тобто гол. лікар) був здоровенний кагебіст капітан-лікар Мерц. Говорив швидко і картавив по-жидівськи, не любив ніяких заперечень і слухав тільки самого себе.

Одного дня Мерц зайшов в наш «живий морг», оглянув все навколо і виходячи, кивнув на мене пальцем, в розумінні іди за мною. Я вийшов вслід і він не звертаючись до мене, наказав санітарові видати мені одяг та забезпечити вільне пересування поза зоною для збирання гілок сланіку, як протицинготного засобу для потреб табору.

Мені видали білизну, фуфайку та ватяні штани, все поношене, але можливе для ношення, в порівнянні з тим, що я майже рік не мав на собі білизни та можливого для ношення одягу. Бо з отриманого ще в Магадані одягу, залишилися лише шмати, навіть непридатні для миття підлоги.

Він тут же примусив мене переодягнутися, мабуть, боявся, щоб я той одяг не проміняв на хліб, що досить часто практикувалося, та наказав мені кожний день виходити в тайгу та приносити два мішки дрібних гілок сланіку, заливати в їдальні кип'ятком, а вечором, коли бригада приходить з роботи, роздавати по черпачку кожному, хто підійде. Мерц завів мене на вахту і наказав наглядачам, під свою відповідальність, кожний день зранку випускати мене із зони в тайгу на півдня. На поселення заходити мені було заборонено.

Сланік — це північні хвойні корчі, які росли на схилах сопок. Мають грубі довгі шпильки, на кінцях гілок росли маленькі солодкаво-гіркі шишечки. Сланік — найбільш багата рослина на вітамін «С», відсутність якого в організмі викликає хворобу цингу (лат. скорбут). Цинга є батогом всіх, не тільки в'язнів, але і вільнонайманих. Наслідки хвороби — це кровотеча ясен, а опісля випадання зубів, прищі по всьому тілу, незаживаючі трофічні виразки, кволість по всьому організму. Я мав нещастя відчути наслідки цієї хвороби на собі.