Від Мальти до Магадану - Євген Куцик
Та «параша» отруювала і так отруєне повітря камери. Коли хто сидів на «параші», його проклинали ті ж, які самі через короткий проміжок часу сідали на неї. Була система «їсти» один одного.
Кожний день виводили на «прогулянку» на 20 хв. Але то була мука. Виходив з камери — рахують, виходиш на подвір'я — рахують, ідеш з подвір'я — рахують, заходиш в камеру — знову рахують, вже не кажу про інструкції: «не оглядиватся, не разгаварівать, рукі взад». До нудоти ставало те все противним, так що і прогулятися ставало відразою.
В кожного були свої проблеми у фізіологічному процесі, але чи можна собі уявити, як та людина могла їх нормально провести на очах сотні людей, які мимоволі мусили спостерігати та нюхати це все. Не піддаються ніякому опису ті почуття, які переживала людина, сидячи на «параші» і котра ще не позбулася людської гідності. Те явище було надзвичай принизливим, навіть для в'язнів.
Тим дуже нетактовним та неприємним абзацом хочу звернути увагу та підкреслити нелюдські умови, яких дотримувалася радянська влада відносно в'язнів, не згадуючи навіть про політв'язнів.
Більшість в'язнів були побутовики, тобто злодії, грабіжники, бандити, насильники та інша наволоч, покидьки суспільства, яких, мабуть, і не вартувало тримати навіть в тюрмі. Мабуть, і повітря на землі було б чистішим, якби їх закопали дуже і дуже глибоко в землю. Та і сьогодні багато таких ходить по світу.
Перебування в камері було нестерпним, не тільки тому, що тобі відібрали волю, найнеобхідніші умови житгя, такі як вмивання, споживання їжі. Елементарні побутові умови були ненормальні або відсутні взагалі, крім цього ти ще зазнавав морального приниження від таких покидьків суспільства.
І до того лайна краще ставилися наглядачі. Вони з ними заговорювали, вели якісь ґешефти. Тут напрошується одне резюме, що сама та влада також була лайном.
В тій камері я познайомився з багатьма культурними людьми, але найбільше мені запам'ятався Олександр Кухар (поряд спали). Вдруге я зустрівся з ним на Колимі, на руднику ім. Бєлова.
О. Кухар за часів німецької окупації був редактором якоїсь київської газети. Не відчуваючи себе винним, чи не мав змоги евакуюватися, попав в руки москальні і був засуджений по ст. 54 п. 10 за антибільшовицьку агітацію. Це була високоінтелігентна та інтелектуальна людина, вмів гарно розповідати.
Після сніданку та перевірки, коли вся камера заспокоїлася, він (О. Кухар) сідав на стіл та починав розказувати черговий твір чи якийсь роман, якому не було кінця, бо так вимагали блатні. Він так захоплююче розказував, що навіть та каналія його уважно слухала та вимагала спокою в камері, що було дуже нам на руку. Крім того, він був шанований і одержував зайву порцію баланди та пайку хліба, що було неабиякою допомогою при тому, що не діставав ніякої передачі.
Через кожних десять днів нас водили в «баню», тобто в лазню, а разом з тим відбувалася і санобробка, тобто відвошивлення. Це була каторга. Нам давали маленький кусочок мила, дві літри води: гарячої або холодної. Одяг брали на суху прожарку, тобто вішали над розжареною плитою.
Один раз я мав нагоду прожаритися (та не тільки я) на смерть. Плита, над якою проводилася прожарка, перегоріла та провалилася. Почав горіти наш одяг, і дим від горілого одягу заповнив всю лазню. Ми почали задихатися та кинулися до виходу. Але наглядачі, які стояли на виході із лазні зупинили нас автоматними чергами. На наше щастя, пожежу погасили, і ми не встигли задихнутися.
В мене згоріла шапка та низ пальта, що, можна сказати, «повезло». В інших, в яких згорів одяг, видавали старе порване барахло, ношене військовополоненими німецькими вояками. Можна собі уявити, яке це було барахло. Мабуть теперішні бомжі такого не одягнули б. Хочеш одягай, не хочеш — ходи голий, за відмову ще посадять в карцер.
28 лютого 1946 року нас п'ятьох чоловік везуть на суд у «воронку» на військовий трибунал, який знаходився по вул. Ломоносова, 15. То був не суд, а пародія, а точніше трагедія. До мене підійшов адвокат, якого я вперше побачив.
Адвокат в розмові зі мною виглядав дуже стурбованим, наче винним, хоча наша розмова тривала не більше 10 хвилин. Він мене запевнив, що я отримаю не більше 10 років. Його надії не сповнилися, бо я отримав таки 15 років. Дякую за його підтримку.
Військовий трибунал складався з трьох офіцерів. Два майори (з них одна жінка) і підполковник.
Крім анкетних даних, нас майже ні про що не питали. Якщо хтось із нас хотів щось сказати, вони говорили «садітесь» і не бажали слухати. Цілий час перешіптувалися між собою. Адвокатів вони майже взагалі не слухали. Дали останнє слово, тобто пару речень і знову «садітесь». Зрештою, який був сенс говорити, коли ти вже приречений на термін.
Трибунал пішов на нараду, тобто на чергову випивку. Навіть не соромлячись, виходили з наради, обтираючи свої морди після закуски і дожовуючи її рештки, це й нам було зрозумілим. Трибунальське бидло і тут не змогло повести себе по людськи.
Трьох із нас отримали по 8 років і 3 по «рогам», а нас двох по 10 років та 5 по «рогам». По «рогам» — це значить позбавлення громадянських прав. Тоді ми на це не дуже звертали увагу, але пізніше це виявилося важливим для подальшого життя, на яке майже ніхто не надіявся, що зможе це витримати.
Хіба це міг бути об'єктивний суд, коли підсудним та їхнім адвокатам (які в радянському суді не мали ніякого значення) не давали, тобто не приймали їхніх аргументів до уваги, також не приймали до уваги моральний та фізичний тиск на підсудних. Одним словом, не звертали уваги ні на що. Була одна мета — засудити «бандьору» будь за що! Геноцид.
Коли нас виводили після суду до «воронка», стояли мої та ще інших засуджених родичі. Я крикнув своїм батькам, що на Різдво буду вдома. Я дійсно приїхав на Різдво додому, але через 12 років. Мої пророчі слова сповнилися.
Ту свою репліку я висловив для того, щоб підбадьорити своїх нещасних батьків,
