Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

Зранку вся сім'я випроваджувала мене, як рідного сина. Надавали мені деякий одяг, білизну, гроші та клунок з їжею на дорогу. Навіть Ева подарувала мені свою фотографію, яку я зберігаю по сьогоднішній день. Прощання з господарями було для нас всіх дуже болісним. Взагалі прощання є дуже неприємною справою, особливо коли є добрі стосунки між людьми.

Я пішов на залізничну станцію та став чекати будь-якого поїзда, лишень би швидше покинути те місце.

Такий поїзд підійшов та зупинився на хвилину. Це був товарний поїзд, на платформах якого їхало багато чоловіків, жінок та навіть дітей. Я вскочив на платформу, не питаючись, куди поїзд їде.

Приїхав той поїзд в чеське місто Пардубіце, де був розташований фільтраційний табір для всіх тих, хто повертався з Німеччини на «родіну».

Пардубіце — досить велике чеське місто, розташоване на Схід від Праги. Тут знаходився досить великий фільтраційний табір для репатрійованих осіб з Німеччини на батьківщину, тобто на «родіну».

На час мого приїзду тут вже знаходилося кілька тисяч осіб. Табір як табір, влаштований по всіх стандартах т. зв. спеціалістів по чорних справах тримати людей за колючими дротами.

При вході в табір кожного питали, чи він не є військовополонений. Колишніх військовополонених при позитивній відповіді відділяли від решти осіб в бік під варту та малими групами відводили.

Я з сумнівною підозрою віднісся до такої процедури відбору, але вагався, а може їм будуть надані якісь пільги. Мої сумніви розвіялися при зустрічі з ними в таборах ГУЛагу, їх всіх судили, і навіть «заочно» без терміну відбуття покарання, що не підлягає ніяким юридичним, моральним чи людським нормам.

Нас, цивільних, впустили в табір та сказали влаштовуватися, де хто може. Бараки були переповнені не тільки одинокими чоловіками, жінками, були тут також багато сімейних, які коцами робили стінки, ніби окремі кімнати чи перегородки.

В таборі панувала повна анархія. Пиятика, гра в карти (на гроші), ґвалтування, а особливо злодійство. Та зрештою, чого доброго можна чекати в такому таборі, де відсутня дисципліна та орган нагляду, маю на увазі щось на зразок міліції.

Після тижневого перебування в таборі, мене викликали на допит до «кума». Це був блеф, тільки для того, щоб записати анкетні дані особи. «Кум» дуже добре знав, що тут йому ніхто про себе правди не розкаже, а по приїзді на «родіну» зі всіма розбереться НКВС. Але це треба було обов'язково пройти, щоб отримати довідку для проїзду через кордон.

Таку довідку ми отримували, але з грифом в правому верхньому куті: «відом на житєльство нє служит», тобто проїхати в «рай» ти можеш, але чи зможеш в ньому жити, того не знати.

Через кілька днів таких як я, з довідками, тобто тих, які пройшли т. зв. фільтрацію, завантажили в товарний ешелон та відправили в Херсонську область, ніби на «родіну».

Всі-ура! Як тішилися, що їдуть на «родіну», і не один із них жалівся та каявся, що зробив таку дурницю. Але якщо поглянути з іншого боку, то набридає поневіряння на чужині, і туга за рідною землею, домівкою бере верх, і людина тратить почуття небезпеки, за що іноді попадає в капкан.

Для мене та дорога була надзвичайно важкою. Зароблені в чеха — господаря крони вже були не дійсні, та я їх майже всі витратив на їжу. Маючи пару чистої білизни, я майже за безцінь ще в Польщі обміняв на хліб. Залишалася для мене лише одна дармова холодна водиця.

Ввечері доїхали до Медики. Тоді це була перша прикордонна станція на території СРСР. Вибігли прикордонники та стали бігло перевіряти документи, в основному лише ті довідки. Приблизно о 10 годині ранку ешелон заїжджав на Львівський двірець.

Проїхати кордон в напрямку СРСР не було ніяких проблем, навіть без їхньої фільтрації. В інший бік було важче. Можна було заїхати в табір, але за допомогою поляків, і це можна було вчинити. СРСР мав такі залізні ворота, які відчинялися лише в один бік. Багато людей надіялися, що політика СРСР після війни змінилася, але це були оманливі думки. СРСР як був, так і далі залишився тюрмою поневолених народів.

Приїхав я до Львова «голий», як соколик, ні речей, ні грошей. Вантажний поїзд з репатріантами, яким я приїхав, прямував далі в Херсонську область України, куди направляли в більшості таких людей. Але мені не було чого туди їхати, коли мої батьки мешкають у Львові, і я з двірця пішов додому, але, на жаль, на тій вулиці вже не було ні мого дому, ні моїх батьків.

В під'їзді того будинку мене зустріла двірничка та розповіла про ту сумну подію, яка скоїлася з нашим помешканням та моїми батьками. В результаті тих подій мені не було більше сенсу тут залишатися, треба міняти напрямок пересування, тобто до Польщі. Тоді така можливість поки що ще була. В той час багато львівських поляків переселялися (чи їх переселяли) до Польщі, і можна між ними проскочити.

Я повернувся назад на двірець. Але поки я йшов, за той час встигли повідомити мою маму. Ми зустрілися на пероні, де вже мама в подробицях розповіла, як це все сталося.

На час проходження фронту через Львів мої батьки, щоб не попасти в більшовицькі лапи, виїхали на село до рідні. Скориставшись відсутністю батьків, НКВДисти розбили наше помешкання та поселили там якусь свою Машу Чекаліну. Все наше трикімнатне помешкання, абсолютно зі всім хатнім майном перейшло в її руки. Все було пограбоване, як кажуть, від «А» до «Я».

Тут напрошується питання: звідки могли знати про відсутність батьків новоприбулі окупанти, які тільки що вдерлися до Львова? Чи не була в тому «допомога» місцевого сусіда, мешканця того будинку?

Я більше схиляюся до ствердної думки, бо так підказує логіка. В той час це був непоодинокий випадок. Таких випадків було дуже і дуже