Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

залишатися тут більше немає ніякого сенсу, треба втікати. Зі зброєю ідемо в бік до сусіднього саду, а там через поля хмелю, в яких заплутуємося, падаємо, встаємо і біжимо, не знати куди. В той час світловими ракетами освітили покинутий нами терен, та починають гатити по ньому артилерією. Горить земля під ногами, може це були вже і «катюші», важко сказати. Ми загубилися, кличемо один одного, але через гул, стрілянину та вибухи не змогли почути себе. На місці нема чого бути, треба іти далі вперед, куди Господь приведе.

Почало світати, коли я вийшов на якусь дорогу вже в селі. На дорозі стоять три німецьких танки та кілька вантажних машин, в яких сидять німецькі вояки. Підходжу до них та питаюся куди їдуть. Їдемо пробиватися на захід, влізай, буде нас більше. Вліз за борт, і через якусь мить поїхали, танки спереду. Кожний раз зупиняємося, і німецькі офіцери щось над картами медитують, після чого їдемо далі.

Цілою кавалькадою заїжджаємо в глибину лібохського соснового лісу. Тут багато офіцерів ведуть між собою дебати, але по їхніх фізіономіях орієнтуюся, що з цього борошна хліба не буде. Ночуємо в лісі.

Вже 11 травня, а залишки танкової дивізії ген. фон Шернера, в якій я тепер знаходжуся, а точніше, до якої я приєднався, старалися пробитися на захід, але не вдалося. Ситуація стає безвихідною. В ліс ніхто не наступає, тобто поки що повна тиша.

В лісі розпалені маленькі ватри, при яких сидять офіцери, вояки варять каву, розігрівають консерви, тощо, навіть випивають. Всі тут рівні.

Підсідаю і я до однієї такої групи біля вогню. Розмова ніяк не клеїться. Згадують своїх рідних і ні слова про війну чи Гітлера. Ніхто ні про що не шкодує, ніхто не нарікає. Офіцери не зривають своїх погон, відзнак і нагород. Всі ніби присіли відпочити.

Біля того вогнища, яке вже майже догасає, сидить сивий, старших років підполковник вермахту та ще декілька вояків, німців. Мені мовчки налили та подали горнятко теплої кави та наперсток коньяку, я подякував та випив. Це було подібно на прощальний ритуал, ніби поминки. Дуже важко було на серці і не від того, що закінчилася війна або що треба з німцями розстатися, а від цієї трагічної ситуації, яка швидше за все нагадувала похорон.

Після короткої мовчанки підполковник звернувся до мене з запитаннями, хто я такий, звідки родом та ще з іншими запитаннями особистого характеру.

Вислухавши уважно мої відповіді, він звернувся до мене. Точно його слів я вже не пам'ятаю, але їх суть вкарбувалася в пам'ять:

«Сину, гра закінчилася і тобі нема вже чого тут чекати та ділити з нами нашої долі. Знаючи слов'янську мову, тобі необхідно скинути свою уніформу і пробитися через оточення в тому напрямі, (показав рукою), та вийти на чехів, але в ніякому випадку не попадайся руським і не вір їм, чого б вони тобі не обіцяли».

Після його слів я встав, віддав йому честь, на що він махнув рукою, та пішов в тому напрямі в гущавину лісу. Відійшовши подалі в ліс, я спакував все, що влізло в планшет: фотографії, листи та пістолет, і закопав в ямі під сосною. Викинув також і свою військову куртку та залишився в одній сорочці, яка трохи була подібна на цивільну. Трохи перепочивши, я пішов далі в тому напрямі.

Вже почало темніти, як я вийшов на край лісу, де починався якийсь хутірець з декількох хатин. Розглянувши уважно що в хутірці немає ніякого війська, я підійшов до крайньої хатини.

На подвір'ї тої хатини була старша жінка та щось робила по господарству. Я зайшов на подвір'я та, привітавшись, попросився переночувати. Вона згодилася.

Жінка швидко завела мене в стодолу та пішла. Через декілька хвилин вона принесла мені коц, подущинку та ще якусь ряднину, а ще через декілька хвилин принесла горнятко молока та пайду хліба. Я, поївши, гарненько подякував. Відходячи, жінка сказала, що мене замкне в стодолі, і щоб я без неї не виходив на двір. Я зрозумів, що вона здогадалася, хто я такий. Я ліг в стодолі спати та твердо заснув.

Ще було дуже рано, як до стодоли вбігла та сама жінка, несучи під пахою якісь старі штани та вузлик з їжею. Показуючи на двір, вона мені сказала, що в хутір прийшли руські, і мені необхідно втікати, найкраще через городи, бо їх там ще немає. Я переодягнувся, подякував за все та городами, полями вийшов на якусь дорогу.

Так я йшов цією дорогою від села до села. На дорозі таких, як я, було повно, навіть цілими сім'ями поверталися з Німеччини з робіт, тобто як тепер їх називають «остарбайтери», які вже не мали терпіння дочекатися, поки запрацює транспорт, а також колишні військовополонені. Всіх їх пізніше судило «ОСО» на невизначений термін та вивозили в «ГУЛаги», в далекі сибірські та колимські табори, де тримали без терміну.

По дорогах швендяли вантажні авто з п'яною солдатнею. Нас часто зупиняли патрулі та допитували хто ми такі, звідки та куди ідемо. Спочатку вони проклинали німців, а пізніше, обматюкавши нас, відпускали зі словами: «на родінє с вамі разбєрутся».

По дорозі, як треба було попросити їсти чи води напитися, я користувався польською мовою, бо українську від російської чехи майже не відрізняли.

За цей лише десяток днів, які минули від часу визволення чехів, вони круто змінили своє ставлення до «совєтських освободітєлєй». Та і як могло бути інакше після того, що я побачив на свої власні очі, і то лише маленьку частку того, що діялося в Чехії.

Ідучи дорогами Чехії, я побачив, як проходило «визволення». Грабіж та насильство були атрибутами совєтської армії.

Деякі дороги Чехії були висаджені фруктовими деревами — вишнями, черешнями, яблунями та іншими. До них під'їздили військові авта і солдати, не злізаючи, ламали цілі гілки. Після їх від'їзду дерево залишалося голе, наче після урагану. Чехи сумно дивилися на це та хитали головами, боялися звернути увагу, бо були випадки, коли п'яні солдати реагували на те стріляниною.

Танки, авта від болота витирали дорогими